ПАМ’ЯТАЄМО. ШАНУЄМО. ЧИТАЄМО.

Сьогодні поету і прозаїку АНТОНУ КОПИНЦЮ з Великого Раківця виповнилося б – 95 років (1931 – 1980)
“Село Імстичово, де народився 1931 року Антон Копинець, і село Великий Раковець, де він виріс, не були зовсім глухими закутками краю. Антон Копинець прийшов на землю тоді, коли від закарпатця відбирали і колос, і голос. Це були тридцяті роки минулого століття”, –
писав поет Петро Скунць у передмові до книжки А.Копинця

Антон Копинець зустрів радянську добу чотирнадцятирічним. Після народної школи закінчив семирічку у Великому Раківці, а десятирічку у Білках закінчити не довелось, бо по війні було сутужно з кадрами і вчорашнього учня Великораковецької семирічки призначили вчителем.

Закінчив заочно Ужгородське педучилище, працював вихователем дитячого будинку в Нижніх Воротах. Скуштував і газетного хліба в районній та обласній газетах , в радіо- і тележурналістиці.
Молодим Антон Михайлович не пробував грімко стукати в літературні двері. Найбільше своїх сил він останніми літами віддавав телестудії в Ужгороді, де завідував редакцією літературно-мистецьких передач.

В 1972 році з’явилася друком його повість “Кротон”. Була це розповідь про земляка-богатиря Івана Фірцака (Кротона), котрий після багатьох тріумфів у Європі та за її межами повернувся в рідне село Білки і не цурався показати свою силу перед своїми земляками. Прізвище “Кротон” дала йому Європа. Журналіст Антон Копинець зустрічався з легендарним богатирем не раз і назвав його в повісті Іваном Силою.

Ще в 1960 році видав А.Копинець першу збірку поезій “Моя весна”. Другу назвав “Василина”. В третій “За тебе в тривозі” поет писав:

Кожної днини я у дорозі

Пісню з собою веду молоду.

Земле моя! Я за тебе в тривозі!

Земле моя! Я до тебе іду.

Це поема про скарби, які відкрила своєму сину отча земля, про “нивку-нещасливку” та нудні колиби, про добросердну землю, яка його народила на цей світ.

Антон Копинець вирощував на землі і колос, і голос. Та перо випало з його рук, коли поетові ще не було й п’ядесяти. Лишився нам його голос, як колос із корінням у рідній землі.

КАЛИНА

Десь мати вичікує сина…
А небо живе, голубе!
Ще й кетяги сльози калини –
Оплакують, брате, тебе.

Її посадили в ту осінь,
Як сонце в пілотці було,
Як гори жовтоволосі
Звільнили від горя чоло.

Її посадили в ту осінь
У головах брата-бійця.
Бійця, за якого і досі
Б’ють пострілом наші серця.

Десь мати вичікує сина…
А небо – живе, голубе!
Ще й кетяги – сльози калини –
Оплакують брате, тебе.