Між небом і землею: Стенд Пам’яті й Надії у Вишгороді

24 лютого 2022 року – дата, яка назавжди змінила життя українців. Того ранку Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення на територію України, загостривши збройну агресію, що триває з 2014 року. Ракетні удари, вибухи, колони ворожої техніки – все це стало жорстокою реальністю для мільйонів. Але замість страху світ побачив незламність українського духу. Вже понад два роки Україна героїчно виборює свою Незалежність, і попри біль та втрати, українці тримають стрій.

24 лютого 2026 року у Вишгородській громаді, на Алеї Героїв, відбувся важливий захід до Національного дня молитви. Ключовою подією стало відкриття стенду пам’яті й надії, присвяченого безвісти зниклим Захисникам та Захисницям України. Це місце, де громада може вшанувати пам’ять тих, хто віддав найцінніше за свободу Батьківщини.

Під приспущеним Державним Прапором України громада зібралася разом – родини військових, побратими, представники влади, духовенство, мешканці міста. У повітрі панувала тиша, в очах читався біль, але водночас – глибока віра. Стенд пам’яті й надії – це не просто металева конструкція з молитвою. Це символ незавершених розмов, обіймів, які ще мають відбутися, і сердець матерів, які щодня чекають дива. Це діти, які вірять у повернення батька чи матері, і незгасаюча надія коханої людини знову промовити «люблю».

Слова «безвісти зниклий» не ставлять крапку, вони залишають надію. Цей стенд – саме про неї. Про те, що кожне ім’я важливе, що громада пам’ятає та підтримує. Бо боротьба триває не лише на фронті, а й у щоденній праці заради повернення кожного.

Після виконання Державного Гімну України присутні вшанували хвилиною мовчання воїнів, які загинули за свободу та незалежність держави. Запалені лампадки стали символом світла, яке ми бережемо для тих, хто вже не з нами, і для тих, на чиє повернення ми чекаємо. Національний день молитви у Вишгороді підкреслив єдність суспільства перед обличчям випробувань.

До спільної молитви долучилися представники різних конфесій: настоятель храму святих страстотерпців князів Бориса і Гліба у Вишгороді, секретар Вишгородської єпархії Православної Церкви України, доктор богослов’я, професор, протоієрей Віталій Клос; парох Собору Вишгородської Богородиці Української Греко-Католицької Церкви, протоієрей Тарас Валах; лейтенант Йосип Британюк, капелан служби військового капеланства; отець Сергій, співробітник храму святих страстотерпців князів Бориса і Гліба.

Отець Тарас Валах звернувся до присутніх: «Коли сходить сонце, ми отримуємо нову надію, що все буде добре. Наші храми будуються престолом на схід. Ми дивимося на схід сонця, бо для нас, християн, Сонцем є Христос – Той, Хто дарує надію. Сьогодні я щиро дякую родинам тих, хто зник безвісти, за їхню силу і витримку, за те, що вони знайшли в собі сили встановити цей стенд. Він стоїть обличчям на схід – як символ очікування світла. Ми будемо дивитися на нього і молитися, сподіваючись, що Господь почує наші прохання і приведе кожного до відомості: когось – до відомості живої, когось – до відомості про вічність. Нехай цей день стане днем пам’яті, днем надії та віри в те, що завдяки великій жертві українців наша держава стоятиме, молитиметься і розвиватиметься. Хай Господь дарує всім нам надію».

Отець Віталій Клос підкреслив: «Сьогодні ми повертаємося думками до ранку, який чотири роки тому став для всіх шоком. Кожен пережив його по-своєму. Але наші воїни не розгубилися – вони діяли. Військова служба – це не робота, це служіння. Служіння народові. Служіння кожному з нас. Як священник звершує молитву, так воїн віддає найцінніше – своє життя. Сьогодні ми молимося за всіх. За тих, хто поруч. За тих, хто на передовій. І за тих, кого називаємо безвісти зниклими. Ми не маємо інформації – але Бог знає про кожного. Наша віра не має згаснути. Бо з віри починається кожен крок. Україна вже довела, що може вистояти проти того, хто здавався непереможним. Сьогодні ми в скорботі. Ми згадуємо полеглих, невинно вбитих і замучених. Нехай Господь дає сили тим, хто боронить, і тим, хто чекає. З Богом і з вірою ми переможемо».

Після завершення основної частини заходу біля стенду залишилися ті, хто в тиші розуміє один одного без слів. Ті, хто чекає. Ті, хто дочекався, але пам’ятає весь біль. Ті, хто через роки отримав сповіщення, яке в одну мить перетворило надію на втрату. У тиші – сльози. У серцях – віра, біль і надія. У кожного – своя історія. І свій фінал. Але в кожного – своя незламність, вдячність і пам’ять. Цього дня Алея Героїв стала місцем не лише скорботи, а й глибокої єдності. Бо поки ми пам’ятаємо – ми сильні. Поки ми чекаємо – живе надія. І поки звучить молитва – Україна тримається.