Увечері 2 квітня 2022 року Міністерство оборони України повідомило: Київщина – вільна.

Минуло чотири роки. Руїни окупації поступово зникають, відбудовуються міста і села. Але спротив не припиняється. Наша боротьба лише посилюється, а біль окупації та пам’ять про пережите у 2022 році живе глибоко всередині кожного з нас.
Ця пам’ять не стирається. Вона — у кожній будівлі, пошкодженій уламками, у кожному спогаді й фотографії, у кожній родині, яку торкнулася війна та окупація.

Сьогоднішній день — про силу. І про ціну, яку ми за неї заплатили. Адже разом зі звільненими вулицями ми побачили весь жах злочинів окупанта.

Згадую ті дні, коли стало очевидно: ворог заходить на нашу землю. І поряд із обороною потрібно було рятувати людей. Дякую Олександр Аленьков за те, що розділив цю надважливу відповідальність.
Ми всі відчували внутрішній мандраж. Але це був не страх — швидше усвідомлення того, яку важливу для країни роль ми відіграємо, яку цінну місію для людей виконуємо і наскільки важливо встигнути. У кожного були свої паралельні обтяження та переживання, але всі залишалися там, де були найбільш потрібні.
Мені особисто досі болить думка про те, що мій син був в Ірпені в окупації, доки я працював над захистом району. Глибоко врізались у пам’ять моменти, коли наші автобуси вивозили людей. Коли з евакуаційних автобусів виходили літні люди, загорнуті в простирадла, бо не встигли взяти речі, діти з мʼяким зайцем без вуха, з дрібними іграшками, пошкодженими дорогою. Батьки з розбитою валізою. Хтось мав одну сумку на все життя.

Та серед цього болю була і велика гордість. І коли зараз говоримо про людей, якими варто пишатися — я завжди згадую очі водіїв, які сідали за кермо тих автобусів і їхали рятувати людей. Їхали в небезпеку. Це були очі сповнені прийняттям неминучого. Це не про спокій чи впевненість в собі — це було про повне прийняття і відповідальність. Про внутрішній стержень і відчуття обовʼязку.
Відверто, не всі тоді наважувалися. Хтось залишав ключі. Але були ті, хто без вагань брав цю місію на себе. Досвідчені чоловіки казали молодим: «Синку, давай я поїду». І ці погляди — сповнені рішучості — я пам’ятаю досі.

Сьогодні, у день звільнення Київщини, начальник Київської обласної військової адміністрації Микола Калашник від імені Президента України вручив Державну нагороду Додосієнку Петру Федоровичу, водію РТП «Бориспільтепломережа». Ця нагорода про визнання тих, хто рятував життя.
Подібних історій — сотні. І в кожній з них — сила наших людей.

Дякую кожному, хто тоді став частиною великої сили спротиву — і тим, хто продовжує цю боротьбу сьогодні.

Схиляємо голови перед нашими захисниками і захисницями. Перед тими, хто віддав життя за Київщину, за Україну. Перед родинами, для яких ця перемога назавжди зі сльозами. Перед усіма мирними жителями, чиї життя забрала війна.

Працюємо далі. Підтримуємо. Тримаємо стрій.
Київщина — вільна.
Україна бореться — і переможе. 🇺🇦

@додати у вибране