🌻🌻🌻🌻 До дня народження полеглого воїна Миколи Бауера та всеукраїнської акції пам’яті #Сонях

Микола Бауер ( 12.04.1990 р. – 08.05.2022 р.): «Слово про Богомола»

«З перших хвилин життя мій Миколка був для мене дивом, – розповідає Любов Несторівна. – Ще до його народження лікарі поставили мене перед страшним вибором: або я, або дитина. Вони говорили сухо, професійно, ніби йшлося не про серце матері, а про рядок у медичній картці. Але я вже тоді знала: життя мого сина — це і є сенс мого існування. Я обрала його. І Бог почув мою молитву — подарував мені тридцять два роки поруч з найдорожчою людиною мого життя».

Микола ріс світлим, тихим, добрим хлопчиком. Він умів дивитися на світ широко відкритими очима, ніби хотів вмістити в себе усе — і біль, і радість. «Коли йому було лише чотири роки, наше життя знову розділилося на «до» і «після», – згадує мама. У нього виявили важкі хвороби хребта. Почалася довга, виснажлива боротьба — п’ять років, які здавалися вічністю. Рік у лікарні, повна нерухомість, корсет, щоденний біль, сльози вночі, коли він думав, що я не бачу. Але ми витримали. Ми трималися одне за одного, як за єдину опору в цьому світі. Ми вже майже готувалися до виписки, мріяли про звичайні речі — прогулянку, школу, сміх… Та доля знову випробувала нас. Аварія. І знову все спочатку. Ще чотири роки страждань, лікувань, надій і розчарувань. Але він не зламався. Він виявився сильнішим за біль, сильнішим за обставини, сильнішим за страх».

Саме тоді, ще зовсім юним, Микола навчився головного — не здаватися. «Коли я приїхав у Глибоку служити у церкві ПЦУ, прийшли до мене хлопчинка-очкарик зі своїм братом, – згадує протоієрей Роман Грищук, настоятель храму святої Ольги ПЦУ селища Глибока, – було їм років 8 – 9. То були Микола та Василь Бауери. Саме вони стали першими вівтарниками. Вівтарники — це служителі церкви, які стоять поруч із святинею, допомагають священнику під час богослужіння і несуть у собі особливу відповідальність — бути ближче до молитви, ніж інші. Вони — як міст між небом і людьми: непомітні, але надзвичайно важливі». «Пам’ятаю, коли вони співали, згадує прихожанка Лілія Боднарюк, – їхні голоси ніби піднімалися вгору разом із димом ладану, огортали храм теплом і світлом. У тих звуках — щирість, спокій і щось незбагненно глибоке, що торкається самої душі. Люди в церкві завмирали, слухали, затамувавши подих, і кожен знаходив у тому співі своє — надію, розраду, віру. Бабки на лавицях плакали…»

Він рано подорослішав, мав чітке уявлення про справедливість і про власну місію. Він знав, ким хоче бути і за що готовий стояти. Служіння Україні для нього було не гучними словами, а внутрішньою потребою. Він був патріотом не на словах. Коли настав час Революції Гідності, він був там — на Майдані, у найтяжчі дні для країни, серед диму, холоду і небезпеки. Там, де були найсміливіші.

Коли 2014 році почалася війна на сході, він не шукав виправдань. Пішов добровольцем. Тоді Микола був бійцем окремої зведеної штурмової добровольчої чоти «Карпатська Січ» у складі 93-ї окремої механізованої бригади з позивним «Богомол». Перший вишкіл проходив на базі в Кураховому. Потім — на «Камікадзе», другій лінії оборони. Там він учився виживати на війні: звикати до вибухів снарядів, мін, до постійної напруги, яка не відпускає ні вдень, ні вночі.
Мама Люба продала хату у селі Михайлівка. За отримані гроші вона купила Миколі амуніцію, щоб син не воював у шльопанцях, захищаючи аеропорт у Донецьку. Бо її турбота була не лише про тепло чи зручність. Це була турбота, народжена з глибокого розуміння: її син стоїть не просто за себе. Він стоїть за всіх нас. За кожен дім, у якому ще світиться світло. За кожну дитину, яка може спокійно спати. За Україну, яка тримається на таких, як він. Вона не плакала над втраченими стінами — вона вкладала свою любов у його бронежилет, у кожен ремінець, у кожну деталь спорядження. Ніби разом із тим передавала йому частинку свого серця, щоб воно берегло його там, де свистять кулі і гуде земля. Мама розуміла: її син іде туди, де страшно. Але ще більше вона знала — він іде туди, бо інакше не може. Бо за його спиною — вона, рідні, вся країна. Її турбота була тихою, сильною і жертовною. Вона віддала дім, щоб зберегти життя, щоб він мав шанс повернутися. Бо материнська любов — це не лише сльози. Це сила, яка тримає воїнів на передовій. Це віра, яка сильніша за страх. Це серце, яке б’ється разом із сином — навіть за сотні кілометрів від дому.

Микола розповідав про свій день народження — 12 квітня, на Паску. Тоді він ще не звик до війни і йому було по-справжньому страшно. Обстріл почався о третій ночі і тривав до обіду. Горіли Піски. Горіло все навколо, ніби сама земля кричала від болю. Вони були у Первомайську, туди снаряди не долітали, але Піски палали на очах. Він казав: «Мамо, було дуже, дуже страшно». А потім додавав: «Та з часом до всього звикаєш». Людина — унікальне створіння, здатне пристосуватися до всього. Він пішов на саму передову, у Піски. Ходив на позиції під обстрілами мін, «градів», під свист куль. І знову — звикав. Бо знав, заради чого він там.

Це був 2015 рік. Тоді було дивне «перемир’я» люди гинули і гинули…Микола сказав: «Перемир’я несправедливе. Тиші там нема. Досі там гинуть люди. Тому хочу подякувати волонтерам «Козацької варти», ГО «Буковинське об’єднання волонтерів», взагалі усім волонтерським організаціям, доброчинцям, що допомагають бійцям».
Глибоцька організація «Козацька варта» – волонтерська організація, яка займалася допомогою військовим на передовій в зоні АТО з травня 2014 року.

Микола Бауер пояснював: «Україну можуть змінити тільки українці. Але ми не змінимо її тільки криками біля Верховної Ради. Зміни треба починати від самого себе. Не бігти до когось і кричати, що хтось нічого не робить чи погано робить. Починай сам зміни з себе. Ми, патріоти, повинні всі разом працювати, змінювати державу. Щоб наші діти жили краще».

2019-2022 рік навчався на медбрата. І це не випадково. По-перше, війна дуже швидко вчить цінувати життя. Той, хто бачив поранення, втрати, біль побратимів, часто відчуває сильне бажання рятувати, а не лише воювати. Медбрат — це той, хто може витягнути людину з межі між життям і смертю прямо на полі бою. По-друге, це про відповідальність за своїх. У підрозділі медик — один із найцінніших. Воїн розуміє: якщо він сам навчиться надавати допомогу, він зможе врятувати друга ще до евакуації. По-третє, це про силу духу. Не кожен здатен дивитися на кров і біль та діяти холодно й точно. Ті, хто йдуть у медицину, мають особливу витримку і внутрішню місію — допомагати.

Але навчання довелося відстрочити.
«24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Мій син відклав навчання, взяв зброю і знову поїхав на фронт — боротися проти російсько-фашистської держави. Він став старшим стрільцем другої десантно – штурмової бригади Збройних Сил України. Йшов туди, де було найважче, бо інакше не міг.

8 травня 2022 року, у День пам’яті та примирення, мій Микола загинув героїчно. Коли мені зателефонували і сказали: «Ваш син загинув», — ніби земля розверзлася під моїми ногами. Світ зупинився. Повітря зникло. Цей біль неможливо описати словами. Його відлуння звучить у моїх вухах щодня, щоранку і щовечора. Але разом із болем у моєму серці живе гордість. Гордість за мого сина. За його силу. За його мужність. За його жертовність».

Його кредо було простим і великим водночас: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну». Він ніколи не прагнув слави, не хвалився нагородами, не шукав визнання. Він просто йшов. Йшов туди, куди кликав обов’язок. І тепер він живе у нашій пам’яті, у нашій свободі, у кожному мирному ранку, який він виборов ціною власного життя.

Указом Президента України № 462/2022 від 01.07.2022 року, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).🌻🌻🌻🌻

Згадала Наталія Балан з мамою Любою Бауер та протоієрей Роман Грищук, настоятель храму святої Ольги ПЦУ селища Глибока

2026 рік, селище Глибока