Спомин про брата Рожка Ігоря Миколайовича

Прийшла весна 2026 року, вже добігає кінця квітень, а в моєму серці не весна — там тиша і біль, що не стихає вже вісім місяців, відколи немає поруч мого братчика, Рожка Ігоря Миколайовича, 1972 року народження, який народився у рідному селі Михайлівка.

Вісім місяців від того дня, як він востаннє вийшов із хати після реабілітації і поїхав назад до побратимів у Харківську область, тоді він ще сказав: «Приїду у відпустку на Різдво, Новий рік зустрінемо разом…», але не судилося нам більше сісти за один святковий стіл, як колись, у теплій рідній домівці, бо тепер він зустрічає всі свята у Царстві Небеснім, а ми лише з болем і сльозами згадуємо, як він шанував Різдво, Водохреще, Великдень, як любив, щоб у хаті було світло, молитва і родина поруч.

У думках оживає його дитинство — як він любив природу, ліси і сади, як із задоволенням ішов на риболовлю, як міг довго сидіти біля води і слухати, як шумлять ставки й озера, як навесні завжди прислухався до пташиного співу, радів першій травичці, першій квітці, першим брунькам на деревах, як доглядав за малиною, смородиною, вмів виростити добрий урожай і завжди допомагав у всьому, бо мав щире серце і золоті руки.
Але прийшла війна, прийшов ворог на нашу землю, і мій брат без вагань пішов її захищати, казав: «Я йду за вас, за дітей, за майбутнє, щоб вони жили у вільній країні, щоб зло не дійшло сюди…», він дуже любив життя, попри всі труднощі свого шляху, він хотів жити, хотів бачити, як ростуть племінники, як народжуються нові сім’ї, як сміються діти…

21 липня 2025 року він поїхав на позиції, де точилися страшні бої, був поранений, його евакуювали, та дорога до госпіталю стала останньою — уламки збитого дрону влучили в машину, і ще одне поранення забрало його життя, а 19 серпня прийшла звістка, яка розірвала серце — мого брата більше немає, і в той момент світ ніби зупинився, я не знала, куди йти і як дихати далі, бо він більше не зайде в хату, не скаже «сестричко, привіт», не посміхнеться, не зателефонує і не скаже, що все добре. Його телефон мовчить, і ця тиша болить найсильніше.

Але залишилася пам’ять, залишилися його вчинки, його мужність і любов до України, 22 грудня 2025 року його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня — це велика честь і водночас невимовний біль, бо жодна нагорода не поверне мені єдиного брата, але я знаю, що його подвиг визнано, що його ім’я стало частиною історії нашої країни, що він не просто воїн — він Герой, який у травні та серпні 2025 року у важких боях під Кутьківкою разом із побратимами стримував ворога, рятував життя інших і не відступав ні на крок.
У командира восьмого окремого штурмового батальйону, де приходив службу мій брат Рожок Ігор, я дізнавалася, який подвиг здійснив брат. Отримала письмову відповідь, що 15 травня 2025 року в районі села Кутківка Харківської області солдат Рожок Ігор Миколайович облаштовуючи позиції у складі групи на правому березі річки Нижня Дворічна, вступив у бій з розвідувальною групою противника у кількості трьох осіб. В результаті близького бою було знищено одну особу противника а інші двоє відступили з важким пораненням.

8 серпня 2025 року в районі села Кутківка Харківської області ворожа диверсійно-розвідувальна група зайшла в тил позиції вступила в бій біля позиції резерву група у кількості трьох військовослужбовців куди входив солдат Рожок Ігор Миколайович вирушила на допомогу побратимам для ведіння бою на дві сторони. З противником вступивши в близький бій, група зуміла розосередити ворога. Диверсійна група ворога намагалась відступити, але не вдалося. Під час бою було знищено чотири особи противника без втрат особового складу 8-мої ОГШБ. Зі слів брата і побратимів відомо, що Ігор був ще нагороджений медаллю восени 2024 року, але після тяжкого поранення Ігор 1 січня 2025 року поїхав у госпіталь прямо з окопа. Всі речі залишилися, потім перевозилися… десь загубилася нагорода. Сподіваюся, що вона знайдеться десь по рюкзаках побратимів.

Коли звільнили Новомлинськ (село в Україні, у Дворічанській селищній громаді Куп’янського району Харківської області) Ігор також приймав участь. Я пам’ятаю, як він телефонував і казав: «Ми підняли прапор, ми змогли…», він вірив у Перемогу, жив цією вірою і віддав за неї життя.

19 лютого 2026 року в рідному селі Михайлівка на школі відкрили меморіальну дошку на його честь, люди прийшли, незважаючи на мороз, діти читали вірші, побратими стояли поруч, священник молився, і в ту мить здавалося, що він десь поряд, бо душа живе доти, доки її пам’ятають.

Мій брат став щитом між нами і війною, між світлом і темрявою, він віддав найцінніше — своє життя, щоб жили ми, і я вірю, що Україна була, є і буде, бо її тримають такі, як він, навіть із небес, і поки б’ється моє серце — він житиме в ньому, назавжди.

Людмила Руснак (Рожок) та Наталія Балан Іванова