«ДОПОМАГАТИ ЗАВЖДИ ЛЕГШЕ, НІЖ ПРОСИТИ ПРО ДОПОМОГУ»
Історія людини, яка обрала служити там, де народилася — і не відступила.
Є люди, які тікають від небезпеки. І є ті, хто їде їй назустріч — не тому, що не бояться, а тому, що так наказує серце. Михайло Мартиненко — офіцер рятувальник Великобурлуцької та Вільхуватської громад Куп’янського району — один із таких людей. Йому 34 роки. Він народився, виріс і живе у селищі Великий Бурлук. Навіть тоді, коли все навколо горіло.

🔥 З дитинства — до служби
Все почалося ще в школі. Рятувальники приходили до навчального закладу, показували пожежні автомобілі, розповідали про свою роботу. Маленький Михайло дивився, як б’є вода зі стволів — і щось у душі вже тоді вирішилося. Він брав участь у змаганнях юних пожежників, їздив на обласні змагання з пожежно-прикладного спорту — чотири роки поспіль, без власної тренувальної вежі, тренуючись у сусідньому районі.
«Запитав себе: а чому б і ні? Це благодійна справа, рятувати життя», — пригадує він. Батьки підтримали. І Михайло вступив до Національного університету цивільного захисту України.
З 2011 року він у ДСНС. Провідний інспектор, головний інспектор, заступник начальника відділу — і нарешті начальник сектору. Все це шлях, пройдений крок за кроком, у рідному Великому Бурлуку.

💥 24 лютого 2022
О п’ятій ранку зателефонував брат: «Почалося». — «Що почалося?» — «Війна».
Михайло розбудив дружину спокійно: «Не хвилюйся, почекай». Але коли відкрили вікно — небо було червоне. Все летіло, стріляло, гупало. О восьмій ранку на території Вільхуватської громади вже заходили ворожі танки. Перший бій. Перша пожежа. Перший жах незрозумілості.
Пожежний автомобіль ДСНС зупинився на узбіччі — назустріч їхала ворожа колона. Рятувальники та окупанти дивилися одне на одного. Зброя була націлена. Колона проїхала мимо.
«Ніхто нічого не розумів. Ми не могли собі навіть уявити, що може початися війна», — каже Михайло. Але вони залишилися. Гасили пожежі. Для своїх людей. В окупації.

🕯️ Побратим. Михайло Піскун
Є втрати, які не загоюються. 10 червня 2023 року. Виклик: горить двоповерхова нежитлова будівля. Рятувальник Михайло Піскун — друг дитинства, однокласник, кум, людина, з якою ділили шкільну парту в мирний час — піднявся по драбині гасити пожежу.
«Шахед» прилетів вдруге — в те саме місце. Вибухова хвиля відкинула Михайла назад. Він ударився головою. Більше не встав.
«Я дивлюся — він весь білий, весь у пилу від цегли. Я не зрозумів, хто це. Я кажу: “Це хто?” А мені кажуть: “Це Піскун”. Я говорю: “Не може бути”».
Михайло Мартиненко сів на лавочку. Сльози текли самі. Він думав про доньку Михайла. Про дружину. Про матір. Він не зміг сказати матері першим. Просто зайшов потім — і обійняв.
«Час не лікує. Притупляє відчуття — але не лікує», — каже він тихо. І всі, хто знав Піскуна, досі плачуть, коли заходить про нього мова.

🏠 Будинок рятувальника
Ще одна рана. Колега Сергій Замєсов на чергуванні вийшов поговорити телефоном з сином. Почув: «Вибух, мама в хаті». Глянув у той бік — дим.
Приїхали. Від будинку залишилася половина стіни. Його дружина загинула на місці. Сергій власними руками розгрібав уламки та плакав. Побратими намагалися заспокоїти — і самі не могли стримати сліз. «Стрес для нас просто. Як так? Хлопець приїхав ліквідовувати пожежу до себе додому — і отримав таку втрату».

🧱 14 лютого. День закоханих
Ракета влучила в житловий багатоквартирний будинок у Великому Бурлуку. Цілий під’їзд — розбитий вщент. Ліквідація тривала троє діб.
Серед загиблих — молода дівчина, яка щойно найняла квартиру і мріяла там жити. Рідні кричали: «Розбирайте, тягніть!» Рятувальники розбирали по цеглині.
Але в сусідньому напівзруйнованому під’їзді — двоє живих. Один — по пояс затиснутий між плитами. Інший — видно лише голову. Домкрати, крани, додаткові сили з Харкова. Обох витягли живими.

👧 Рюкзак із м’якими іграшками
КАБ влучив прямо в машину — батько, мати, дівчинка одинадцяти років. Вони просто хотіли виїхати в безпечне місце між двома обстрілами. Від автомобіля залишилася лише задня вісь.
Тіла шукали в темряві, без зв’язку, без інтернету, не знаючи, чи є повітряна тривога. Дорослих знайшли за 50 метрів. Дівчинку — за 200, у траві занедбаного городу.
«Знайшли спочатку рюкзак. Відкриваю — а там документи, якісь цінності, м’які іграшки, мабуть, улюблені. Дивлюся — і серце в душі стискається. Невинна дівчинка, 11 років. За що їй це?»

🚒 Зелений Гай. Коли б’ють двічі
БПЛА вдарив по комбайну. Виїхали гасити. Поки розкладалися — повторний удар. Цього разу — прямо в пожежний автомобіль. Цей підступний удар забрав життя рятувальника Юрія Чистікова та поранив п’ятьох його побратимів.
«Я спочатку не зрозумів, що сталося. Встаю — хлопці кричать: “Я 300, я 300, в мене рука, в мене нога”», – згадує Михайло.
Він дістав запасні турнікети — возить їх завжди, на про всяк випадок. Перетягнув руку одному, ногу іншому. Склав сидіння у своєму універсалі, завантажив поранених і погнав на медпункт — обігнав навіть швидку.
Євген, якому ампутували ногу, ще у машині питав: «Вколіть що-небудь, будь ласка». Михайло тримав його у свідомості розмовою: «В тебе є діти? Є. Ну то тримайся — є за що боротися».
Сам отримав посічені осколками руки. Теж госпіталізували.

👴 Бабуся з Вільхуватки
Але є й інші історії — ті, що дають сили. Вільхуватка. П’ять кілометрів від лінії кордону. Темно. КАБ влучив біля житлового будинку, завалив його. Під уламками — бабуся. Копали півтори години. Почули хрипіння. Дістали живою.
Поки везли на носилках до блокпоста (медики побоялися їхати далі) — бабуся вже балакала із сусідкою: «Петрівно, поїхали зі мною!»
«Які в нас люди потужні, — посміхається Михайло. — Дві години під завалами взимку — і вже запрошує сусідку в гості».

🤝 Владислав. Брат, якого подарувала війна
Молодий рятувальник Владислав Попов приїхав з розподілу — і засмутився: «Великий Бурлук? Не хочу». Але залишився. Жив поруч зі складом, який регулярно обстрілювали.
Одного разу надіслав Михайлу SMS: номер телефону і підпис «Наталія Попова». Мати. «Ну, мало що тут зі мною трапиться — подзвони їй, скажи».
Михайло не став чекати. Сказав: «Збирай речі». І забрав до себе.
Відтоді вони разом — готують, прибирають, несуть службу. Обидві сім’ї в Харкові. Обоє — тут.
«Якби виникла ситуація з загрозою для життя — я б довірив йому своє. Він відповідальний, мужній, справжній. Молодий — але досвідчений».
Втратив одного друга. Знайшов іншого. «Той завжди в душі. А цей — додався».

🌅 Про що мріє
«Хочеться, щоб закінчилась війна. Щоб дружина повернулася додому, у Великий Бурлук. У наш будиночок — ми його купили до війни, почали ремонт, не доробили. Щоб зібратися з друзями дитинства в тиші, в спокої, з дітьми. Щоб нічого не стріляло і не літало».
А в день перемоги — він знає точно, що зробить першим.
«Заберу свою сім’ю додому. У нас ще кіт є — дружина за ним сумує. Приїдемо всі разом. Сядемо. Відпочинемо».

💙 «Допомагати завжди легше, ніж просити про допомогу»
Цю фразу сказав колись його знайомий, якого вже немає. Вона залишилась у Михайла назавжди.
«Навіть коли важко, незручно, тяжко — я не можу відмовити. І коли допоміг — на душі стає легше. Ось по такому принципу й живу».
Він — місцевий. Народився тут. Ходив у цю школу. Знає кожну дорогу, кожен об’їзд, кожну яму. Він іде вулицею й бачить батьківську хату. Хату друга. Він каже: «Якщо я звідси поїду — вже буде по іншому». Тому й залишається.
Михайло Мартиненко та його побратими з ДСНС Харківщини — щодня на передовій мирного фронту. Вони гасять пожежі під обстрілами, витягують людей із-під завалів, везуть поранених, коли більше нема кому. Вони — там, де їх не мало б бути. І саме тому — вони там, де треба.
Слава рятувальникам! Слава Україні!