Днями від дружини загиблого побратима прийшло останнє відео: Руслан їде на позицію. Живий, у русі. Останній раз — у кадрі, який тепер неможливо дивитися без тремтіння в руках. Цей момент не мав би ставати прощанням, але став. Невдовзі у Долиняни прийшло також підтвердження: «Руслан Сапіга загинув». Це засвідчила ДНК-експертиза. І лише після цього тиша перестала бути для родини воїна невідомістю — й стала фактом: наш земляк загинув у бою.

Руслан Богданович Сапіга народився 18 жовтня 1989 року в Семенівці Каховського району Херсонської області. Дитинство його почалося там, де земля ще пам’ятає інші часи. У 1996-му сім’я повернулася у Долиняни на Рогатинщину. Руслан зростав у великій родині — троє братів і сестра. Наймолодший і, як згадує сестра, «найдобріший із нас».

Такі люди зазвичай мають велике серце: допомагають батькам, підставляють плече сусідам у домашніх клопотах. Вони більше віддають світу, ніж отримують.

Наш земляк навчався у Долинянській школі, згодом працював за кордоном, також на сезонних роботах у Вербиці. Життя його не було легким, але було чесним — таким, де все заробляється працею.

У 2012 році створив сім’ю. У 2015-му родина пережила важку втрату, яка залишає тріщину на все життя — відійшла у вічність мама, а п’ять років тому – брат.

Руслан Сапіга не був створений для війни. І це звучить як гірка правда, яку війна щоразу спотворює. Він був створений для життя: для тихого ранку з вудкою біля води, для роботи, родини, простого людського «тут і зараз», у якому немає місця смерті.

Але 15 лютого 2023 року наш воїн став у стрій. Спочатку— протиповітряна оборона на Київщині у складі 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Він стояв там, де небо перестає бути просто небом, а стає полем бою за кожен дім унизу. Згодом — Покровський напрямок, де війна вже не схожа ні на що людське…

12 квітня 2024 року старший солдат Руслан Сапіга востаннє вийшов на завдання в районі Очеретиного Покровського району. Відтоді для рідних почалося життя без відповіді. Спочатку десять днів. Потім — «зник безвісти». Далі — два роки очікування, де кожен ранок прокидався надією, а кожен вечір завершувався болем, що не звикає, не притуплюється, не стає легшим.

На браслеті, знайденому на воїні, був напис: «Я рятую життя». Наш захисник справді рятував його — як повітряний щит над містами, що жили під тінню ворожих ракет та дронів. І в той останній день на позиції, де вже не було гарантій повернення.

«Я так довго його шукала, а тепер не знаю, як маю пройти це все», — каже сестра. Руки тремтять, в очах сльози. — «Але знайшла. Тяжко, проте Руслан повертається додому». У цій фразі — вся правда війни: довгий шлях пошуку, що не закінчується навіть після відповіді, і повернення, яке ніколи не є тим, на яке чекали.

Наш захисник Руслан не повернеться додому у день перемоги. Він залишиться там, де пам’ять сильніша за час. У тих речах, які не зникають: в останньому повідомленні, в останньому маршруті, у погляді, що застиг у камері. І в тиші, яка тепер звучить його іменем.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким і побратимам Героя. Немає слів, які можуть вмістити такий біль. Є лише схилені голови і мовчання.Нехай Господь дасть силу родині пережити найтяжчі дні.

Руслан Сапіга. Назавжди в строю.

Про дату та час прощання з нашим Захисником буде повідомлено додатково.