ВАРТОВІ ПАМ’ЯТІ
Цього тижня на державному календарі був Міжнародний день музеїв – осередків збереження духовної та культурної спадщини і які допомагають досліджувати місцеву минувшину. Тож для нас це привід згадати про краєзнавчий музей, що колись діяв у Нехворощі.
Його особиста історія почалася у середині 1960-х років, коли народні музеї набули великого поширення. Створювалися вони, як правило, за рішенням партійних та комсомольських організацій в рамках підготовки до відзначення 50-річчя так званої Жовтневої революції. Діяли в основному на громадських засадах. На той час їм відводилася роль осередків ідеологічної пропаганди, які мали виховувати відвідувачів у дусі «комуністичних ідеалів», а експозиції підпорядковувалися суворим партійним настановам: історія краю подавалася виключно через призму класової боротьби, селянських повстань та перемоги більшовиків, часто перебільшуючи вплив робітничого класу.
Не виключенням був і Нехворощанський сільський краєзнавчий музей, створений при середній школі учителем історії Іваном Павловичем Скакуном. Урочисте відкриття цього закладу припало на 30 квітня 1965 року. Багато старань до зібрання експонатів та облаштування експозицій доклали вчителі Іван Дем’янович Мушенко, Дмитро Петрович Кошляк, Галина Йосипівна Сідаш, Олексій Кузьмич Шкарупа, Катерина Гнатівна Братчик, бібліотекарка Н.П.Бойко і правління трьох місцевих колгоспів: ім. 20-го партз’їзду, ім. Ілліча та ім. Калініна.
Музейне приміщення знаходилося в глибині шкільного двору (нині це приватний житловий будинок за колишнім приміщенням амбулаторії ЗПСМ), майже біля самої Орілі. У ньому були 5 тематичних експозицій: «Далеке минуле наших предків», «Нехвороща до революції», «В боротьбі за владу Рад», «Соціалістична перебудова села» та «Розвиток руху за комуністичну працю». Стенди й експонати розповідали про видатних земляків, про Героя Радянського Союзу Степана Григоровича Воротника та місцевих Героїв Соціалістичної Праці, про розстріляних німцями комуністів Антона Федоровича Забару та Івана Карповича Забару і т.д.
Всього музей мав у фонді більше тисячі експонатів, з яких 350 постійно були виставлені для загального ознайомлення: стенди з фотографіями, ручні знаряддя праці, предмети сільського побуту, традиційний селянський одяг, глиняний і дерев’яний посуд, колекція монет царської доби і навіть фрагменти вогнепальної зброї козацьких часів. Збирали усе це, як кажуть, всім селом і з неабияким ентузіазмом.
Того ж року І.П.Скакуна за проведену роботу нагородили Почесною грамотою обкому компарптії України та облвиконкому. «При музеї діє музейна рада, яка займається збиранням експонатів, виявленням імен учасників Великої Вітчизняної війни, визволителів села, похованих на його території воїнів, які померли від ран тощо», ‒ писав кореспондент Новосанжарської районної газети Віктор Валяєв. – Упродовж перших двох років існування музей відвідали майже 4 тисячі чоловік, а в першій половині 1967 року тут проведено 16 екскурсій для 2500 чоловік». Тож Нехворощанський музей як «центр проведення виховної і культурно-освітньої роботи» було визнано одним з кращих у Новосанжарському районі.
Однак невдовзі музейна робота фактично зупинилася. У 1974 р. методистка громадських музеїв Новосанжарського райвідділу культури Тетяна Давиденко у районній газеті піддала її гострій критиці за відсутність нових експонатів і за те, що «сучасність представлена дуже бідно, схематично, до того ж музей розташований не в людному місці». На той час раду музею очолював учитель історії Іван Маркович Тарасенко. Через два роки Т.Давиденко знову вказувала, що «неприпустимо довго триває реконструкція експозицій у Нехворощанському сільському музеї, господарі якого не можуть дати ради тому, що вже надбали. Про пошукову роботу червоних слідопитів, про поповнення експонатів тут немає й мови».
Подібна критика від Тетяни Давиденко та кореспондента Миколи В’ялика у районній газеті за 1978 рік також дає певну уяву про музейну справу в селі на той час: «Експозиції сільського краєзнавчого музею надто бідні, експонати оформлені погано і не дають повної уяви про участь нехворощан у славному дореволюційному минулому, у боротьбі за владу Рад. Економічне піднесення колгоспу імені Ілліча також не відображене, тож експозиція музею відстала від сучасності майже на дві п’ятирічки. Не показано багатьох людей, причетних до соціальної перебудови сільського життя. Фото, зібрані колись І.П.Скакуном та О.К.Шкарупою, тепер пожовклі, деякі з них через вогкість у приміщенні піддались непоправній руйнації.
Чому так сталося? Бо у 1975 році нинішнє приміщення музею відремонтували, провели водяне опалення, але дах не полагодили, тож під впливом дощів покрівля почала протікати, і це наробило багато шкоди. Будівля не опалюється, звідси вогкість. Цього б не сталося, аби музей мав господаря, який би стежив за його станом».
З тих пір музейну справу доручали вести то вчителям, то бібліотекарям, однак справжніх ентузіастів з вивчення і збереження німих свідків минувшини свого села так і не знайшлося. Музей поступово занепадав. Потім його приміщення передали в житловий фонд, а експонати на тимчасове зберігання перенесли у шкільні приміщення та в Будинок культури, де вони лежали без обліку, надійної охорони і належних умов.
У 1982 році музей вирішили відновити, розмістивши його у колишньому приміщенні побуткомбінату, де перед тим був гуртожиток для працівників колгоспу, які приїздили на сезонні роботи із західних областей України. Відтак правління колгоспу виділило 15 тисяч карбованців на його капітальний ремонт. Звідкись найняли художника-оформлювача, котрий погодився за солідну платню переобладнати споруду під музей. «Майстер» заклав цеглою всі вікна, а зовні на їх місці почепив дерев’яні решітки. Отож освітлення всередині було тільки штучне, опалення електричне, про вентиляцію зовсім «забули».
Під час облаштування нової експозиції виявилося, що велика кількість експонатів, доки вони лежали без нагляду, безслідно зникла. Та найгіршим було те, що після відкриття музей продовжував діяти на громадських засадах, екскурсії не проводились, тож невдовзі там відключили електричне опалення і на двері повісили великий замок.
Коли у 1990 році в селі проходила археологічна експедиція, її члени на чолі з відомою історикинею Оленою Апанович забажали передати частину знайдених в Орілі та на суходолі експонатів у фонди місцевого краєзнавчого музею. Однак потрапили туди лише в останній день свого відрядження. Ось як писала про це кореспондентка журналу «Пам’ятки України» Любов Жаркова: «Оглядини були недовгі. Певно, після зими сюди ніхто не заходив. Вогкість, цвіль, дух гниття не давали дихати. Стіни й підлогу їв грибок. Рушники – гарні, з характерними квітчастими орнаментами – вже розсипалися. Торкнулася однієї свити – і клапоть її враз упав додолу. Подумалося: скільки десятиліть, а може й століть лежали вони в скринях, як берегли їх, просушували й провітрювали нехворощанки, як потім віддавали свої родинні реліквії сюди, на люди, щоб бачили їх онуки і пра-пра… А тут занапастили їх за якихось рік-два. «Я понад двадцять років працюю музейчиком, усякого бачив, але такого, слава Богу, не доводилося…», – гірко бідкався директор Запорізького краєзнавчого музею, учасник експедиції Георгій Шаповалов. Олена Михайлівна Апанович, яка так поривалася на Полтавщину, до серця України, мовчала, тільки в очах сльози стояли».
У квітні 1993 року подібну картину побачив і автор цих рядків, побувавши в покинутому музеї разом з тодішніми головою виконкому сільської ради І.І.Козкою та директоркою Будинку культури Н.О.Мокляк. Аби відвідати музей, його двері нам довелося відкривати не ключем, а сокирою. Гнітюче враження залишилось від побаченого: повітря перенасичене сирістю, дерев’яна підлога зогнила, цвіллю покрилися фотознімки на стендах. Дерев’яні експонати пошкоджені грибком, металеві вкрила корозія. З тих відвідин вдалося винести кілька вцілілих фотографій і передати їх на зберігання до сільської бібліотеки. Решта фото, колись дбайливо розміщених під склом, вже не могла врятувати ніяка реставрація.
На початку 2000-х років напівзруйноване приміщення музею знесли зовсім, і до травня 2018 року про нього нагадувала лиш купа з глини та битої цегли, яка щовесни вкривалася бур’яном. Потім цю ділянку взяла місцева підприємиця Лариса Куць і невдовзі на тому місці звела магазин «М’ясна лавка».
З 2007 р. в Нехворощанському ліцеї діяв шкільний музей, де розповідалося про історію закладу, але торік його прибрали у зв’язку з потребою облаштувати клас для занять з автосправи. Кімнатки народознавства, де були зібрані експонати селянського побуту, якийсь час існували в дитсадку і БДЮТ, потім у зв’язку з реконструкцією приміщень їх передали на зберігання в сільську бібліотеку.
Наразі музею ‒ «вартового пам’яті поколінь» ‒ у Нехворощі, багатій історичними подіями, немає. Про що можна тільки пожалкувати, бо справжня цінність таких осередків не лише у старовинних речах чи фотографіях, а в здатності зберігати дух епохи, передавати наступним поколінням любов до рідної землі та повагу до її давнини; бути тією невидимою ниткою, що поєднує минуле, сучасне і майбутнє нашого села.
Олександр ЗІНЧЕНКО,
журналіст і краєзнавець

На світлинах:
І.П.Скакун проводить урок історії в сільському музеї, 1967-й рік;
у колишньому музеї Нехворощанського ліцею, фото 2016 року