— Дядьку, а що це у вас таке?

— Де?

— А, он на дротах висить!

— А-а-а-а…. Тєлєфон! Диви, шо не бачили такого?

Їдемо через Ясне. Правда, дядько Микола потім називав його Ясен Бик і конче сміявся, затягуючись цигаркою. До 1964-го Ясне було селом Бик. Гарна така тотемна назва досі жива.

Скільки їдемо, стільки по обидва боки паркани, прикрашені кленовим гіллям: тиждень після Трійці саме. Хати — наче з енциклопедії архітектури. На перехресті щось змушує спинитися.

Поміж опорами стовпа висить старий газовий балон, на таких же зіржавілих дротах, як сам. “Спиняємося, це дзвін”, — кажу я. “Що-о?” — чую збоку.

Аж тут іде Микола. І трохи мене поправляє — тєлєфон, каже. Висить тут кількадесят літ, відколи — не пригадає. Ще один є на бригаді.

— А як ми маємо знати, щось важне для всіх? От прийшов час виганяти худобу в обід. Ти приходиш сюди, в телефон палкою вдарив — всі зразу вже знають: ото саме пора. І теж женуть. Така сігналізація. То часов у кого нема, то тєлєфона, а так — всі чують, — пояснює чоловік. Розповідає: у них навіть на кожен випадок — своя окрема кількість ударів є. Не сплутаєш сповіщень.

Я собі уявляю, як полуденне глухе і тихе село накриває гучний звук металу. Як гудуть стовпи, дроти і бринить повітря над Ясним поміж сосен та піщаних полів. Сільський тєлєфон працює.

Микола ж навряд чи замислюється, яким же древнім способом тут досі кажуть найважливіше💛

Набат.
________________

село Ясне, Волинь

#занесловсело

Фото Людмила Герасимюк