— В нас рідко у кого були іграшки тоді. В мене ж була лялька, якою грався весь околоток. Бо в мене старший брат Мішик був “у пушнині” (це таке тоді об’єднання мисливців району), в тій організації можна було достати і тканину, і іграшки, і мисливське щось. Мішик придбав для мене ляльку.

Красиву, справжню ляльку! Не мотанка, не шита, не зроблена! Личко — з пап’є-маше. Це вже я узнала, аж коли пішла на роботу в школу. Воно розмальоване, гарне, всім хочеться погратися і граємося. Замурзалася наша лялька. На Великдень мами ж купають всіх. Хоч церкви в нас не було, але Великдень — паску пекли, яйця красили… А якщо кажуть, шо нам не дозволяли Шевченка читать — дєвочкі, не вірте. І не за те, шо то ностальгія, а за те, шо тоді було багато хорошого. Було і пагане. Було таке, шо ми зі Сталіном розмовляли: от всі підлітки на лежанках сидимо і розмовляємо, і шо хочемо, йому кажемо на те все. Но коли він помер, ми ревли, як білугі. Так ми були виховані.

…І от лежить лялька моя: потерпіла від сусідської дєвочкі, бо то вона мене загітувала: “Тамаро, шо вона буде така грязна на Великдень? Давай покупаємо її”. Ми її покупали, а пап’є-маше, якщо намочиш — тріскається. Щочки тріснули, тирса виступає з тих тріщинок, а ми голосимо з Голькою: “Ой шо ж ми наробили! Ой шо ж ми наробили! Кішечки лізуть у нашої ляльки, вона умре!”.

Біжимо до Голіної баби. А та знала, що сказати: “Нічого, повернеться Мішка, напевне її вилікує!”.

*

З дитинства у селі Каїри на Одещині. У 1957 році Тамара приїхала в село Смідин вчителювати у сільській поліській школі, де було 1048 дітей. Назавжди.
__________________

Тамара Шендрик,
село Смідин, Волинь

#занесловсело

Фото Людмила Герасимюк