Сьогодні Гребінківська громада завмерла у скорботі.
Дорога, якою востаннє повертався додому Артем, була встелена людським болем. Здавалося, що цього дня вся громада вийшла провести його в останню путь. Люди стояли мовчки, схиливши голови. У багатьох на очах були сльози, які не приховати і не стримати.
Неймовірна кількість побратимів прийшла попрощатися зі своїм другом, братом, воїном. Приїхали ті, з ким він ніс службу в поліції, ті, з ким ділив будні, ризики, відповідальність і життя. Вони стояли поруч, мов камінь, але в кожному погляді читався біль втрати людини, яку поважали, цінували і любили.
Та найважче було дивитися на матір.
Немає у світі страшнішої дороги, ніж та, якою мати проводжає власну дитину. Немає страшнішого хреста, ніж той, який їй довелося нести цього дня. Її серце кричало від болю, а разом із ним кричали серця всіх, хто був поруч.
Поруч стояла кохана. Та, яка мріяла про спільне майбутнє. Та, яка чекала, вірила, любила. Сьогодні її мрії розбилися об жорстоку реальність війни. У її очах була туга, яку неможливо описати словами.
Здавалося, що навіть небо не могло змиритися з цією втратою. Дало відчути все пекло душі матері воно схилилося над людьми важкими пекучим сонцем, ніби разом із усіма кричало, як так – це молоде життя, яке обірвалося занадто рано.
Сьогодні плакали рідні. Плакали друзі. Плакали побратими. Плакала вся громада.
Бо йдуть найкращі.
Ті, хто любив життя. Ті, хто мав мрії. Ті, хто хотів жити, любити, будувати майбутнє. Але віддав найдорожче — своє життя — за Україну.
І коли над могилою лунали останні слова прощання, у повітрі зависла тиша. Та сама тиша, яка приходить після великого болю. Тиша, що назавжди залишиться в серцях тих, хто любив Артема.
Світла пам’ять Герою.
Вічна шана.
Вічна вдячність.
Вічний біль.