🇺🇦ПАМʼЯТІ ГЕРОЯ УКРАЇНИ ВІТАЛІЯ ДУДКИ🇺🇦

💔🕯️

## **«Не приходь мені, сину, у снах…»**

Не приходь мені, сину, у снах молодим,
Не дивись, як колись, усміхнувшись ласкаво.
Бо прокинуся знов у світанку німім,
Де без тебе й світанок уже не світає.

Не приходь… Бо не витрима серце моє,
Знов повірить на мить, що відчиниш ти двері.
Що промовиш: «Матусю, я вдома уже…»
І розтануть усі мої чорні надії.

Я навчуся мовчати… Не плакать при людях.
Я навчилась ховати розлуку в очах.
Та ніхто не побачить, і серце не забуде,
Що від болю також помирають мовчки вночах.

На покуті свіча догорає поволі,
Перед образом тихо тремтить її цвіт.
Я молюся не вже за твою більше долю —
Я молюся, щоб пам’ятав тебе світ.

Сину… знаєш… я досі не зняла зі стіни
Твою куртку, що пахне дощами й весною.
Мені страшно торкнутись її без вини,
Наче з нею востаннє попрощаюсь з тобою…

Все стоїть на столі твоя чашка стара,
І рушник, що недбало колись ти повісив.
Я не маю відваги прибрати добра…
Бо тоді я повірю, що ти вже не прийдеш.

Ще гарячу хлібину виймаю із печі,
Хоч давно вже не треба чекати нікого.
Та кладу окраєць… Як робила щовечір…
Бо для матері син не вмирає ніколи.

Я усе ще ловлю за вікном кожен крок.
Серце вперто шепоче: «Це він… повернувся…»
Та у двері заходить лиш вечір і смог,
І мовчання сідає за стіл замість сина.

Пам’ятаєш, як сварила тебе навздогін:
«Одягнися тепліше, бо знову застудишся…»
Як же хочу почути сьогодні лиш: «Мам…»,
Та у відповідь тільки мовчання заблудле.

Пам’ятаєш, малим ти боявся грози
І ховався тихенько у мене під руки?
А тепер я сама серед чорної мли,
І нікому сховати мої вже розлуки.

Кажуть: «Час загоїть…» Не вірю словам.
Час не вміє торкатись материнської рани.
Він лиш вчить усміхатись чужим голосам,
Поки серце кричить серед темної брами.

Я не кляну ні життя, ні Всевишнього теж,
Бо ти знав, за що серце своє віддавав.
Та не буде прощення тому, хто прийшов
І у матері найдорожче забрав.

Він забрав не життя… Він забрав моє завтра.
Він забрав моє слово: «Синочку, іди…»
Він забрав ті роки, що не встигли настати,
І єдине “бабусю” що почую повік.

Коли тихо засне цвинтар під дощем,
Я прийду, як до храму, з маленьким букетом.
Не проситиму дива… Не кликатиму тебе…
Лиш торкнуся хреста посивілим від болю чолом.

І мені прошепоче розгойданий вітер:
«Мамо… сліз своїх більше не лий на траву.
Я не там, де могила холодна і тиша…
Я у прапорі, що майорить на вітру.

Я у сонці, що сходить над вільним полем.
Я у сміхові діток, що завтра зростуть.
Я у серці країни, що стала незламна.
Я живу, поки мене в молитвах зовуть.»

Та пробач мені, сину… Бо я не свята.
Я не можу навчитись без тебе жити.
Щовечора тихо цілую медаль…
І прошу лиш одне:

**«Пробач, що не змогла
Від смерті тебе захистити…»**

А коли мене спитають:
«Де твій син?..»

Я не покажу на хрест.

Я покажу на небо.

На жовте пшеничне поле.

На синій безкрай.

І скажу крізь сльози:

**«Ось там він…
Бо такі, як він, не вмирають.**

**Вони стають небом над Україною…»**

Автор: Оля Сарман.

Написано: 17.07.2026р.

🇺🇦ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ПОКИ ЇХ ПАМʼЯТАЮТЬ🇺🇦