ВШАНУВАЛИ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯ-ЗЕМЛЯКА

Сьогодні, 20 липня, минає перша річниця від дня, коли за свободу, незалежність та територіальну цілісність України загинув її мужній Захисник – старший солдат Юрій ЛАТЮК.

У цей скорботний день міський голова Ніла Островська разом із секретарем міської ради Іриною Морозович відвідала могилу Героя, поклала квіти та вшанувала його пам’ять хвилиною мовчання.
Юрій народився 18 серпня 1975 року в селі Мончинці Красилівського (тепер Хмельницького) району Хмельницької області.
Його дитинство минуло в мальовничому селі Пилипи — серед тихих вулиць, співу пташок і затишку рідної домівки. Вихованням хлопчика займалася лише мама, яка зуміла дати йому найбільший скарб — любов, доброту і силу духу. Вона працювала невтомно, аби забезпечити сина всім необхідним, і водночас дарувала йому щире материнське тепло. Маленький Юрій відчував її турботу й відповідальність, тому дуже рано навчився дорослішати: коли мама була на роботі, він допомагав дідусеві та бабусі по господарству, намагаючись бути опорою для своєї родини.
У хлопчику поєднувалися доброта і сила, ніжність і мужність. Юрій зростав людиною з великим серцем, умів щиро співчувати і підтримати. Він мав глибоке почуття власної гідності, ніколи не шукав легких шляхів і завжди мріяв про майбутнє — щасливе, світле, справедливе.
У 1982 році Юрій пішов до першого класу Чернелівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів (сьогодні — Чернелівська гімназія ім. О. Михайлюка), де навчався до 1988 року. Тоді він перейшов до Красилівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів (тепер Красилівський ліцей), яку закінчив у 1992 році. Юрій завжди прагнув учитися добре. Він активно долучався до шкільного життя, брав участь у різних заходах, користувався повагою серед однокласників.
З кожним роком він дорослішав, мужнів, але незмінними залишалися риси, що найбільше його вирізняли: щирість, доброта і відкрите серце, які сяяли в ньому ще з раннього дитинства.

Зі спогадів мами Юрія: ««Він ріс життєрадісною дитиною — завжди готовим допомогти, обійняти, підтримати. Для мене він був не просто сином, а найріднішим, люблячим синочком, моєю опорою, найбільшою втіхою і гордістю. Ми разом ділили безліч щасливих хвилин.
Коли Юра був ще маленьким і хворів, якось попросив мене та мою маму навчити його ловити рибу. Я виконала його прохання: після роботи намагалася знайти вільний час, щоб сходити з ним на ставок. Як же він радів тим хвилинам! Його очі світилися щастям.
Риболовля стала для нього улюбленою справою. І навіть коли вже подорослішав, все одно не раз звертався до мене з тією ж дитячою щирістю: «Мамка, давай сходимо на рибалку».
Ці миті назавжди залишилися для мене найдорожчими спогадами».

Після закінчення школи Юрій вступив до Красилівського професійно-технічного училища №12 (нині — Державний професійно-технічний навчальний заклад «Красилівський професійний ліцей»), де здобув професію кухаря. Він був скромним, трохи сором’язливим, але дуже щирим і добрим юнаком. Його поважали і викладачі, і однокурсники за порядність, людяність та готовність прийти на допомогу.
Проте доля склалася так, що працювати за спеціальністю йому не довелося. У сім’ї була потреба в його підтримці — потрібно було допомагати мамі доглядати за бабусею. Юрій завжди ставив близьких на перше місце, тому без вагань узяв на себе частину домашніх турбот. Він умів робити все по господарству: міг і зварити обід, і принести воду, і потурбуватися про старших.
У ті роки особливо проявився його характер — відповідальний, чуйний і терплячий. Юрій умів жертвувати власними планами заради рідних, і це ще більше загартувало його, як особистість.
Згодом Юрій влаштувався на роботу у ПАТ «Магістраль» (нині підприємство вже припинило свою діяльність), де займався виготовленням гранітних стел для пам’ятників. Робота була важкою й вимагала неабиякої сили, витримки та уважності, але він завжди виконував її відповідально та сумлінно.
Через деякий час він продовжив трудовий шлях у Дочірньому підприємстві «Хмельницький облавтодор» філії «Красилівський райавтодор». Тут йому доводилося виконувати різну роботу, яка також вимагала витривалості та уважності. Але Юрій був людиною, яка ніколи не боялася фізичної праці, завжди намагався зробити більше, ніж від нього очікували. Його працьовитість, скромність і чесність завжди викликали повагу у колег.
Однак Юрій знову повернувся до роботи, яка була йому добре знайома та близька, — виготовлення й встановлення пам’ятників, цього разу вже у приватного підприємця. Для нього це була не просто робота, а справа з особливим змістом: він завжди говорив, що пам’ятники — це не лише камінь, а пам’ять про людей, яку треба берегти з пошаною. Саме тому він виконував свою працю з великою відповідальністю й увагою до деталей.
У будь-якій роботі Юрій залишався таким, яким його знали з дитинства: сумлінним, щирим і надійним. Його працьовитість, скромність і чесність завжди викликали повагу в оточення, а в мами — гордість за нього.
Так склалося в житті, що незадовго до початку війни Юрій поїхав на заробітки до Польщі, де протягом п’яти місяців працював, аби підзаробити коштів. Але коли почалося повномасштабне вторгнення росії, він без жодних вагань повернувся додому. Юрій завжди був людиною, для якої рідний дім, його люди й Україна були понад усе. Тому повернення додому й рішення стати на захист стало для нього не просто вибором, а внутрішнім покликом серця: стати пліч-о-пліч з іншими воїнами, щоб боронити рідну землю.
«Як мама, я завжди переживала за нього і намагалася підтримати у важкі хвилини… Але зрештою я вирішила: він мій син, і якщо він обрав для себе такий шлях — я буду поруч і підтримуватиму його вибір: йти захищати нашу країну», — каже мама бійця.
1 серпня 2023 року Хмельницький районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки призвав Юрія на військову службу. Юрій мав проблеми зі здоров’ям і не повинен був служити, але обставини змусили його стати до лав захисників. Відтоді і розпочався новий етап його життя — служба у лавах Збройних Сил України. Захисник потрапив до складу 144-ї окремої бригади, яка базувалася у Чернігівській області. Там він служив десантником-штурмовиком та снайпером, сумлінно виконував бойові завдання, демонструючи витримку, мужність і професіоналізм. Для нього це був усвідомлений крок — він розумів, що країна потребує захисників, і що саме зараз настав час виконати свій обов’язок перед Батьківщиною.
Перші тижні були присвячені навчанню військовій справі. Юрій старанно вчився користуватися зброєю, опановував тактику, вдосконалював фізичну підготовку. Усе нове він сприймав серйозно й уважно, адже розумів, що кожне знання, кожна навичка можуть стати вирішальними на полі бою. А вже з 25 листопада по 22 грудня 2023 року він пройшов спеціальну підготовку в рамках Місії Європейського Союзу з надання військової допомоги Україні (EUMAM Ukraine) у Румунії. Там Юрій здобув додаткові знання та досвід за курсом піхоти. Програма була інтенсивною: навчання тривало щодня, включало і тактичні заняття, і стрільби, і тренування в умовах, наближених до бойових дій.
Попри втому та складність підготовки, Юрій завжди залишався зосередженим і наполегливим. Він опанував усі види зброї, з якими доводилося працювати, та впевнено застосовував набуті знання на практиці. Наче губка, він увібрав у себе всі знання і навички, перетворюючи їх на невидимий щит, яким прикривав не тільки себе, а й своїх побратимів.
Повернувшись з Румунії, він був сповнений рішучості та готовності виконувати свій обов’язок на фронті. У його характері ще більше загартувалися риси, які завжди його вирізняли: відповідальність, витривалість, мужність і любов до України.
На фронті Юрій став частиною великої родини своїх побратимів. Війна об’єднала їх сильніше, ніж будь-що інше: разом вони ділили і хліб, і останню краплю води, і хвилини тиші між обстрілами. З ними він відчував ту особливу братерську єдність, де кожен відповідає за життя іншого.

Із розповіді побратима: «Коли я служив в армії, мав щастя пліч-о-пліч проходити службу з Юрою Латюком. Ми разом служили у складі 144-ї бригади, 469-го батальйону, в окремому кулеметному взводі. У Юри був позивний «ЛАТ» — так ми його й називали.
Він був справжнім побратимом і воїном — надійним, мужнім і відданим. Я ніколи не забуду, як одного разу на Покровському напрямку Юра отримав сильне поранення та важку контузію. Здавалося б, будь-хто інший одразу погодився б на евакуацію, але тільки не він. Юра навідріз відмовився залишати нас. Тримаючи автомат лише однією рукою, він ще 3 дні залишався поруч із нами на передовій. Його слова тоді запам’яталися кожному: «Я вас, хлопці, не покину. Буду з вами до кінця, щоб не трапилося».
Це був вчинок справжнього Героя. На жаль, його життя трагічно обірвалося. Для нас це велика втрата, бо з відходом Юри ми втратили не лише побратима, а й брата по духу. Але ми завжди будемо пам’ятати його мужність, його вірність і те, як він стояв пліч-о-пліч із нами до останнього».

А ось як згадує спільну службу побратим із позивним «Інгул»: «Мені боляче говорити ці слова… Я щиро співчуваю мамі, бо втрата Юри — це втрата для всіх нас. Дуже прикро, коли йдуть із життя такі щирі, сильні духом і тілом люди.
Я — водій евакуаційної машини, мій позивний «Інгул». Добре пам’ятаю бойове завдання, коли вивозив Юру з побратимами на позицію. Як тільки ми від’їхали з місця дислокації нас одразу накрив ворожий мінометний обстріл. Саме тоді Юра отримав поранення. Але він категорично відмовився залишити своїх хлопців. Він тримався з нами до останнього. 3 дні з важким пораненням, хоча мав би право піти на евакуацію відразу. Це й була його натура — не покидати товаришів, бути поруч до кінця.
Я пригадую, що лише через 4 дні мені вдалося вивезти їх усіх. І навіть тоді, тримаючись із останніх сил, Юра продовжував допомагати своїм побратимам. Він не думав про себе — він думав про інших.
Після лікування Юра знову повернувся на фронт, до своїх хлопців, які тоді залишалися після тяжких боїв на Донбасі. Це говорить про його справжній характер — він не міг залишатися осторонь, коли поруч були побратими.
Хочу сказати від щирого серця: таких друзів, як Юрко, у мене дуже мало. Він був для нас більше, ніж побратим. Він був братом. Вічна йому пам’ять. Герої не вмирають! Слава Герою!».

Із розповіді побратима Романа: «Ми з Юрою призивалися до 144-ї бригади. У підрозділі служили хлопці з Хмельницького та Хмельницької області. Саме там, у частині, я познайомився з Юрою — він був у кулеметниках.
Юра був відкритим у спілкуванні, чуйний, завжди швидко приходив на допомогу побратимам. Він умів жартувати, був веселим у розмові, але водночас дуже серйозним, коли йшлося про відповідальність. Завжди був готовий підставити плече. Попри поранення він знову став до строю — хоч був обмежено придатним.
Я глибоко сумую через цю втрату.
Так Юрій запам’ятався побратиму Валентину Головченко: «Я служив разом із Юрою в 469-му батальйоні. Він був надзвичайно хоробрим і відповідальним воїном, завжди підтримував побратимів у найтяжчі хвилини. Дуже шкода, що такі світлі й віддані хлопці гинуть… Хай спочиває з Богом.
Ми з ним прослужили майже півтора року. Юра дуже дбайливо ставився до своєї зброї — власним коштом купив обладунки для автомата та навіть оптичний приціл і прилад нічного бачення. Окрім цього, за власні кошти він купував своє військове спорядження і їжу. Але найважливішим було не це, а його ставлення до побратимів. Він був справжнім товаришем, на якого завжди можна було покластися. На жаль, ми втрачаємо таких друзів…»

Разом із бойовими товаришами Юрій виконував завдання, спрямовані на оборону територіальної цілісності України, відсіч і стримування жорстокої збройної агресії рф. Його шлях пролягав через найскладніші й найнебезпечніші ділянки фронту. На Сході, зокрема на Покровському напрямку, де щодня гриміли запеклі бої, він проявив неабияку стійкість та мужність. Там кожен день міг стати останнім, але він ніколи не дозволяв собі втратити віру чи здатися.
Згодом його служба пролягла й на Півночі. Юрій мужньо виконував накази командування, не вагаючись і не нарікаючи на труднощі. Йому була властива внутрішня сила, яка допомагала долати втому, холод і небезпеку. Він вмів підтримати товаришів добрим словом, а коли було потрібно — закрити собою від небезпеки. Для своїх побратимів він був не лише воїном, а й другом, на якого завжди можна було покластися.
Як розповідає мама, за весь час служби зв’язок із Юрієм був дуже обмеженим. У кращому випадку вдавалося поговорити раз на два тижні, та й ті розмови тривали не більше, ніж п’ять хвилин. У слухавці завжди звучав його спокійний і впевнений голос, хоча мама відчувала: за цими короткими словами приховувалося значно більше. Він ніколи не скаржився, намагався підтримати, запевнити, що все добре, аби мама не хвилювалася. Для матері ці кілька хвилин були безцінними — найголовніше це почутий голос єдиного синочка. Ці хвилини були промінчиком світла серед постійної тривоги й очікування.

«Мій син був чудовою людиною. Добрий, щедрий, щирий до кожного. Він міг віддати останню футболку другові, поділитися останнім шматком хліба. Завжди усміхнений, відкритий, привітний, він умів знайти добре слово для кожного. Для мене він був не лише сином, а й найвірнішим другом, моєю опорою й гордістю. Для мене його втрата стала чорною прірвою, яка перетворила життя на суцільний біль. Я не можу змиритися з тим, що більше не почую його голосу, не відчую його обіймів. Я досі чекаю на його повідомлення, ловлю себе на тому, що прислухаюся до телефону, ніби ось-ось він подзвонить і скаже свої звичні слова: «Мамка, як ти? Все добре? Я тебе люблю, бережи себе, шануй». Але тепер ці слова звучать лише у моїй пам’яті та серці. І хоч біль не стихає, я вірю: його душа поруч, його любов продовжує жити у моєму серці, у кожній хвилині», – зі сльозами на очах промовляє мама загиблого Героя.

20 липня 2025 року життя Юрія Латюка трагічно обірвалося під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Бешківка Корюківського району Чернігівської області. До останнього подиху він залишався вірним Присязі та своєму обов’язку.
Герой був світлою і доброю людиною, другом, який завжди підставляв плече у скрутну хвилину, і мужнім воїном, що ніколи не відступав перед небезпекою. Його побратими згадують його як людину, якій можна було довіряти життя, — відданого, витривалого, сильного духом.
За проявлену мужність, відвагу та відданість Україні ще за життя Юрій був удостоєний високих відзнак. Він отримав Грамоту військової частини А4982 — як свідчення шани та поваги від командування. Від виконавчого комітету Красилівської міської ради був нагороджений Подякою за службу й жертовність у боротьбі за мирне майбутнє. За участь у бойових діях Юрій був нагороджений нагрудним знаком – медаллю «Ветеран війни – Учасник бойових дій», а за особливу мужність та незламність — медаллю «За відвагу» Всеукраїнського об’єднання «Країна».
Останній шлях Героя був сповнений пошани та вдячності. Він знайшов вічний спочинок на Алеї Слави у рідному місті Красилові.

Пам’ять про Юрія ЛАТЮКА назавжди залишиться у серцях жителів нашої громади. Ми довіку схилятимемо голову перед безсмертним подвигом Героя!
Вічна слава та шана Захисникові!