Кожна звістка про загибель наших захисників – це невимовний біль для всіх мешканців громади і тяжка втрата для України. Але коли гинуть юні Герої, ще не пізнавші життя, це удар, який рве душу.

Невимовний біль, сум, гіркі сльози… Складно стримати емоції, коли в домовині лежить майже дитина за віком, але справжній чоловік за духом, патріот, мужній Захисник.

Сьогодні наша громада схилила голови у жалобі за загиблим Захисником – двадцятип’ятирічним старшим солдатом Василем ВАСЬКІВИМ.

Старший навідник мінометного взводу мінометної батареї 3-го батальйону територіальної оборони в/ч А7031 загинув 15 липня 2026 року поблизу села Голишівське Сумської області.

Сотні людей, стоячи на колінах, зустрічали траурний кортеж, коли той востаннє віз загиблого воїна до місця прощання та вічного спокою. Живий коридор шани став тихим, але промовистим свідченням вдячності та поваги до воїна. Люди ставали на коліна, тримаючи в руках квіти та державні прапори, аби гідно зустріти Захисника, який віддав своє життя за Україну. У цій мовчазній єдності – біль втрати, шана до подвигу і безмежна вдячність за його мужність.

Народився Василь 25 вересня 2001 року. Дитинство минуло в селі Сторона, де він зростав разом із бабусею та дідусем. Згодом переїхав жити в село Лукавиця з мамою та вітчимом. Про свої дитячі роки він завжди згадував із теплом і любов’ю.
Навчався у смт Підбуж, в Малій академії мистецтв імені Емануїла Миська. Згодом закінчив Меденицький аграрно-механічний професійний коледж. Після завершення навчання виїхав за кордон, де працював різноробочим.

Та навіть перебуваючи далеко від Батьківщини, його серце було неспокійним за Україну. Тому у 19 років Василь прийняв свідоме рішення добровільно стати до лав Збройних Сил України. «Коли почалася війна, мені було важко сидіти та дивитися на це все. В мене були документи і мені було тільки 19 років, тому я міг виїхати за кордон але не захотів. Я пішов в армію», «Моя мотивація – це ненависть до ворога. За те що вони роблять з жінками, дітьми. За молодих пацанів, які гинуть на цій війні», повторював воїн з позивним «Малюк».

Під час служби Василь зустрів своє справжнє кохання — Тетяну. Згодом вони одружилися. Він часто говорив їй: «Ми все пройдемо, ми все подолаємо», «Я мрію, щоб ми повернулися додому з перемогою. І про дітей. В мене вже є дружина, тепер хочу дітей». Для нього кохання було не просто словом — воно було силою, вірою, підтримкою та найбільшою цінністю. Саме сім’я давала йому ще більше мотивації та бажання повернутися додому.

Василь мріяв про велику родину, будував багато планів на майбутнє. «Розлука з близькими – це те, що найважче на війні. А ще втрачати друзів. Я знаю, як це. Ти розумієш, що нічого не можеш зробити, бо це війна, бо ми знали на що йдем і яка ціна перемоги».
У скорботі за Василем — дружина Тетяна, мати Галина,Вітчим Ярослав, брат Назар, батько Іван, швагро Роман, сестра Наталя, племінники Микола та Юля.
Також рідні, друзі, побратими та всі, хто знав і любив його.
Він був щирою, доброю, вірною та світлою людиною, завжди підтримував інших і без вагань став на захист своєї країни. Мав високий бойовий дух, попри зовсім юний вік був справжньою опорою побратимам.
Безмежно дякуємо Василю ВАСЬКІВУ «Малюку» за вірність Україні. Схиляємо в скорботі голови перед світлою пам’яттю гідного сина незламного українського народу.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, друзям, близьким, розділяємо біль важкої втрати…

ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ!

ДОЗЕМНИЙ УКЛІН ТА СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!