Сьогодні мав за честь долучитися до мирної ходи «Дзвін Надії», яка пройшла в громаді на підтримку родин українських захисників і захисниць, які перебувають у полоні або вважаються зниклими безвісти.
Це була не просто хода. Це був голос матерів і батьків, дружин і чоловіків, дітей, братів і сестер, які щодня живуть із болем невідомості та найбільшим бажанням — знову обійняти своїх рідних.
Кожен крок цієї ходи був сповнений віри. Кожен дзвін лунав як нагадування: ми пам’ятаємо, ми чекаємо, ми не припиняємо боротися за кожного українця.
Схиляю голову перед силою й мужністю родин, які попри всі випробування не втрачають надії. Їхня стійкість заслуговує на найглибшу повагу, а їхній біль не повинен залишатися наодинці.
Наш спільний обов’язок — не мовчати. Бути поруч із родинами, підтримувати їх і щодня нагадувати: наші полонені та зниклі безвісти не забуті. І ми будемо говорити про них доти, доки кожен і кожна не повернуться додому.
Нехай «Дзвін Надії» стане голосом, який неможливо не почути. Голосом, що нагадує: кожен український Захисник і Захисниця мають повернутися додому. Ми віримо. Чекаємо.