3 листопада – 130 річниця від дня народження Якова Гальчевського
Легенда для нових борців
В цей доленосний для нашої держави час українці з вдячністю згадують видатних людей, справжніх патріотів своєї Батьківщини, які зіграли визначну роль в утвердженні української державності та надихають народ на боротьбу.
Серед них – Яків-Орел ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ – полковник Армії УНР, командуючий Подільською повстанською групою та усіма повстанськими силами Правобережної України, визначна постать українських національно-визвольних змагань першої половини ХХ століття, військовий діяч, публіцист, письменник, історіограф.
3 листопада виповнюється 130 років від дня народження видатного борця за волю України.
Не здаватися ні за яких обставин! — власне таким було головне кредо незламного отамана Якова Гальчевського, легендарного керівника українськими повстанськими силами Правобережної України у найдраматичніші часи нашої національно-визвольної революції 1917-1920 років. У той час, коли армія УНР уже була за Збручем, коли червоні окупанти, здавалося, опанували нашу землю, Яків Гальчевський підіймає спершу на Поділлі, а згодом по всій Правобережній Україні повстанський рух, який на той час не мав аналогів.
У час, коли йде кровопролитна війна з російським агресором, слова Якова Гальчевського, як ніколи вагомі:
“Світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз’єднані всередині, слабі назовні та не хотіли чи не вміли боротися за своє місце під сонцем… Нам потрібно позбутися усіх негативних прикмет, набутих у довгім недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії»
Біографія Якова Васильовича Гальчевського була пов’язана з Поділлям і Летичівським краєм. Яків Гальчевський (Гольчевський) народився в селі Гута Літинська (тепер Малинівка) Літинського повіту Подільської губернії, що на теперішній Вінниччині. Після закінчення двокласної вчительської школи з вересня 1913 року працював у школі с. Сахни Летичівського повіту (нині Летичівська громада Хмельницької області). Тут познайомився зі своєю дружиною Марією (Шуматій)Гальчевською, яка викладала у школі сусіднього села Майдан-Сахнівський. Про нього говорили як про здібного педагога із доброю перспективою, який прагнув виховувати учнів на засадах українського патріотизму.
Власне, село Сахни вважається символічною столицею повстанського руху, запаленого отаманом Гальчевським, і відрадно, що у нашій громаді пам’ятають подвиг тих повстанців. Адже тільки з цього села понад чотири десятки юнаків і дівчат, яких свого часу Яків Васильович навчав у сільській школі, боролися і загинули у борні з ворогом. Власне, в усіх селах нашого Поділля — Хмельницького і Вінницького краю — у той буремний час під український стяг отамана Гальчевського ставали сотні нескорених патріотів, які кинули виклик червоним окупантам.
Під час Першої світової війни дослужився до звання штабс-капітана. Після демобілізації знову вчителював у рідному краї, однак події в Україні змусили взяти в руки зброю. Очолював повстанські загони, що громили промосковські сили, в 1919 році командував 61-м Гайсинським полком імені Симона Петлюри у складі Армії УНР.
Того ж року знову повернувся до повстанської діяльності на окупованому більшовиками Поділлі. Як керівник повстанського руху діяв і в 1921-1925 роках, очолював боротьбу українських патріотів проти більшовицької влади на Правобережжі України. Уже після більшовицької окупації у січні-лютому 1921 року Гальчевський разом зі своїм особистим охоронцем Василем Сензюком обійшов Вінницький, Літинський та Летичівський повіти, вишукуючи товаришів по зброї з метою організувати їх для продовження боротьби. На кінець літа 1922 року командував Подільською повстанською групою, яка налічувала 4 кінні бригади і сотню імені Івана Богуна. Неодноразово мав збройні зіткнення з продзагонами, каральними підрозділами Подільської губернської ЧК, частинами так званого червоного козацтва, дивізіями Котовського та Осадчого, корпусом Примакова.
Саме тоді Головний Отаман Симон Петлюра підвищив сотника Якова Гальчевського до рангу полковника Армії УНР і наказав йому обійняти командування всіма повстанськими загонами в Правобережній Україні.
Невдовзі за давнім козацьким звичаєм Гальчевський узяв псевдонім Орел. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому повітах.
Наприкінці березня 1925 року Орел із невеликою групою сподвижників спробував підняти на Поділлі повстання, але це вже було марно. Тоді подався на західноукраїнські землі, що на той час були під Польщею, з наміром і надалі боротися з більшовицьким режимом, але вже у нових умовах. Для зручності оселився у волинському містечку Корець неподалік кордону, де за завданням керівництва спецслужби Державного Центру УНР створив розвідувальний пункт. Згодом такий самий пункт запрацював і у Лановцях. Змушений перейти на другий бік Збруча, певний час з-за кордону координував діяльність підпілля в Україні, а згодом під прізвищем Войнаровський пішов на службу до армії Польщі. Отримав звання майора, а згодом і капітана. Брав участь у боях з німецьким військом, потрапив у полон. Після звільнення оселився на Холмщині, де вчителювала його друга дружина Надія Которович. Автор книг “Проти червоних окупантів” та споминів “З воєнного нотатника” , а також історіософічної праці в 25 розділах без назви, що досі неопублікована. Автор публікацій в українському журналі “Діло” та “Віснику” Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).
Загинув 22 березня 1943 року в нерівному бою проти солдат Армії Крайової. Похований у м. Грубешів на Холмщині (нині Польща).
“Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною покликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання, — писав він у своїх спогадах “Проти червоних окупантів”. З периферій ми України не створимо, окупантів не переможемо, але, з іншого боку, не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках — по-козацьки… Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється марно!”
Власне, у цих словах Гальчевського і було сформулювано його заповіт нам, нащадкам, які, під час війни в Україні, виявилися цілком гідними послідовниками справи, за яку боролися українські патріоти у часи Української національної революції, у лавах ОУН-УПА, а нині зі зброєю в руках гідно відстоюють незалежність власної держави.
«Сув’язь поколінь, їх патріотична спорідненість у боротьбі за нашу незалежність, як ніколи досі у нашій новітній історії, дістала переконливі підтвердження того, що подвиг повстанців Якова Гальчевського не був марним», – розмірковує в одній зі своїх статей журналіст і письменник Богдан Теленько.
Саме він був серед тих перших авторів, які почали виводити із темряви радянської ідеології постать Якова Гальчевського. З його ініціативи й активної діяльності ще 1994 року було засновано премію імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні». Її першими номінантами були видатний український політичний діяч і політв’язень Левко Лук’яненко та Іван Коляска, відомий «могильник» канадської компартії. За тридцять років лауреатами премії стали десятки літераторів, науковців, політичних та громадських діячів, журналістів, видавців, представників влади, людей мистецтва, меценатів…
Дослідник історії рідного краю, журналіст і краєзнавець, автор багатьох публікацій Володимир Борисов у авторській книзі «За Україну, за її волю» розповів про свої дослідження життя і діяльності Якова Гальчевського на теренах Летичівської громади. Фольклорист, краєзнавець, член НСЖУ, лауреат премії імені Якова Гальчевського – Володимир Вовкодав також відкрив чимало нового і цікавого про цю видатну постать.
На увічнення пам’яті великого борця за незалежність України в 2001 році в с. Сахни було встановлено і відкрито знак пам’яті на честь Якова Гальчевського.
Як ніколи нині є важливим приклад борців-патріотів та їх незламного лідера, який для нас назавжди залишиться актуальним, засадничим, єдиним можливим для наслідування у боротьбі вже з російськими окупантами. “Не здавайтеся ні за яких обставин!” — ці гасла були керівництвом у боротьбі українських повстанців у ті часи, ці гасла не менш актуальні для нас і сьогодні.
Продовжуймо боротися! Вперед – до Перемоги!
Слава Україні! Героям слава!