«Вони лізуть, накриті плащами, наче зомбі. Ми стріляємо, та вони лізуть далі». Історії наших захисників

Тракториста за фахом Ігоря Гураля мобілізували у 2014-му, з початком АТО. Відтоді й до тяжкого поранення восени 2025-го він був в армії. Служив у тилу та на бойових позиціях, пройшов Запоріжжя, Херсон, Харків, Донецьк. Був водієм «Града», кранівником, зв’язківцем, а потім – стрільцем у піхоті.

Ігор Гураль родом зі Львівщини, працював у сільському господарстві. На службу його мобілізували у 2014 році. Служив колись у береговій охороні, тож позивний мав «Морячок». З майбутньою дружиною Ларисою познайомився в Костополі випадково, коли проходив тут бойове злагодження. Жінки, які працювали на тутешньому деревообробному підприємстві, саме вийшли на обід – і зустріли групу військовослужбовців. Вони виглядали змарнілими, холодно було. Тож жінки зібрали бригадою трохи харчів і віддали хлопцям. Так і познайомилися, Лариса записала номер свого телефону.

Через пів року померла мама Ігоря Гураля. Йому дали відпустку, але дорога зі сходу на похорон у село на Львівщині видалася дуже довгою, коли нарешті дістався, матір уже поховали. Збентежений чоловік приїхав до Лариси, яку до того бачив лише раз, чим немало збентежив і її. Оговтавшись, Ігор повернувся до війська, підписав контракт і у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила поїхав під Бахмут. Служив водієм бойової реактивної системи залпового вогню «Град». Через рік вони з Ларисою одружилися.

Контрактів у чоловіка за цей час було кілька. До лютого 2022 року він п’ять років служив кранівником на військовому полігоні.

«Про те, що почалася повномасштабна війна, я почув по телевізору. Саме у наряді був. Додому нас лише через тиждень відпустили, до того була метушня, у якій важко було щось збагнути. Потім сказали шукати собі частину для служби. Як учасник бойових дій я знову став водієм «Граду» і у складі 14 окремої механізованої бригади одразу поїхав на Донеччину», – пригадує Ігор Гураль.

Та якщо під час АТО виїздів було багато, але стріляти з установки «Град» довелося один чи два рази через обмеження їх застосування, то тепер стріляти з «Града» у бою довелося багато. Машину треба було на ходу ремонтувати, дружина часто запчастини поштою висилала. Її знайомі жартували, що вона, певне, трактор собі купила.

«Поле пшениці чи ні – ми заїжджаємо, бо мусимо стріляти, прикривати нашу піхоту. У «Града» 40 труб для снарядів у чотири ряди. Стріляли одиничними пострілами по 3-4, 10 чи 15, або залпом всі 40 одразу. У нашому екіпажі були командир, навідник, водій. Усі мусили бути взаємозамінними, адже різні ситуації бувають. Окрім всього, через бруд та дощ потрібно було регулярно прочищати труби установки соляркою, щоб не поржавіли і снаряд добре проходив у отвір. Було, що й по «Граду» прилітало, машину рознесло, але екіпаж вижив», – розповів Ігор Гураль.

Після наказу про розформування батареї, в якій служив наш захисник, він повернувся на Рівненський військовий полігон, здав машину, а його самого перевели у підрозділ зв’язку. Та ненадовго. Одного разу, повернувшись з відпустки, отримав наказ командира їхати на полігон на піхотну підготовку. Тоді не вистачало людей, його довідка про відстрочку від служби в піхоті через стан здоров’я виявилася уже простроченою. Далі для чоловіка у віці понад 50 років були смуга перешкод, стрільба і все інше, що має виконати майбутній піхотинець.

«Нас готували на такому полігоні, що розгорнули у колишньому кар’єрі неподалік Куп’янська. Намету у мене не було, спав у кузові машини. Тепер я був стрільцем-піхотинцем з позивним Тракторист», – розповів захисник.

У липні 2025-го група піхотинців зайшла ну бойову позицію на Куп’янському напрямку, з якої Ігор Гураль вийшов лише у жовтні, з тяжким пораненням.

«Вони лізуть з різних боків по 2-3, накриті плащами, наче зомбі. Ми стріляємо, та вони лізуть далі, збираються більшими групами. Це не як у кіно про Другу світову, коли довгі окопи були. Зараз ми всі розпорошені і часто не знаємо, хто поруч з нами, свій чи ворог. Був випадок, коли у побратима хтось попросив закурити, той одразу дав цигарку, і лише потім виявилося, що то був противник, а не наш», – розповів також захисник.

Вийти з позиції не було змоги. Коли прийшли холоди, піхотинці усе ще залишалися у легкій літній формі. Нашому Трактористу скинули з дрона куртку і теплі штани після дзвінка дружини до командира. Інші хлопці були з іншого підрозділу, вони залишалися в літньому, поки і їм теплий одяг поскидали. Утім, теплу форму носив недовго – через тиждень дістав поранення.

«Уранці ми ставили розтяжки. Це був такий гайок, листя на деревах не було вже. І раптом – скид з дрона. Контузія, поранення в голову і в око, нога розпухла, не міг іти. Укол з аптечки мені робити не можна було, бо я гіпертонік. А йти довелося довго, виходили з побратимом майже дві доби, він допомагав мені. Переночували дорогою у своїх і рушили далі. Провідник мав бути, але його не було, самі через поле йшли. Нас вели по рації, але помилилися: під атакою дронів і мінометним обстрілом ми мало не зайшли в окуповане село, мусили повернулися на роздоріжжя та, на щастя, таки дісталися до іншого села, де були наші. Воно розбите, людей нема. Раптом чуємо голос, з підвалу виходить побратим і каже, що чекав нас ще вчора! Ми й самі цього чекали, та мало в полон не зайшли. Я ще тягнув, крім свого, трофейний автомат найновішої моделі. Нас з побратимом посадили на мотоцикли і нарешті вивезли», – пригадує Ігор Гураль.

Око прооперували. Унаслідок травми військовослужбовець майже втратив зір на нього, осколки з ока повиймали, але не всі. В ногах теж залишилися осколки, має наслідки контузії. Після лікування та реабілітації Ігор Гураль у березні 2026 року звільнився з ЗСУ, має 2 групу інвалідності, тепер він – військовий пенсіонер.

З тієї позиції живим мало хто повернувся. Один з тих, хто вижив, вийшов аж через півроку. Упізнати його було важко.