Сьогодні минає друга річниця з дня загибелі Володимира Буджака — нашого земляка, жителя села Малий Кучурів. Він віддав своє життя, захищаючи Україну від російської агресії. Володимир став до лав захисників 31 травня 2024 року, коли вирішив піти на фронт. Він служив кулеметником у 1-му механізованому батальйоні військової частини А7028. 10 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Залізне на Донеччині зв’язок із ним обірвався. Відтоді його рідні — дружина, доньки, онуки, брат і сестра — жили між надією та болем, чекаючи на повернення найдорожчої людини. Вони не переставали молитися й вірити. На початку 2026 року за результатами ДНК-експертизи було підтверджено загибель Володимира. І лише у березні цього року він повернувся додому — на рідну землю, яку захищав до останнього подиху, щоб назавжди залишитися поруч із тими, хто його любив.

Сьогодні біль від його втрати не стає меншим. Але поруч із болем живе безмежна вдячність за його мужність, за відданість Україні, за найвищу ціну, яку він заплатив за наше право жити на своїй землі. Володимир Буджак назавжди залишиться у пам’яті тих, хто знав і любив його. Його подвиг — частина великої історії нашої громади та України. Ця річниця загибелі є нагадуванням про те, що війна триває, і що кожен день ми маємо бути вдячні захисникам, які боронять нашу свободу. Ми маємо шанувати пам’ять кожного героя, бо саме завдяки їм ми маємо можливість жити у вільній країні.

Володимир був простим чоловіком з села, який мав мрії та плани, але обрав найважчий шлях — захист своєї землі. Його жертва є безцінною, і ми не маємо права забувати його ім’я. Світла пам’ять Володимиру. Вічна слава Захиснику України! Нехай його душа спочиває з миром, а його подвиг надихає нас бути сильнішими та єдинішими.