СТО РОКІВ МУДРОСТІ Й ДОБРА: МАРІЯ СТЕПАНЕНКО ІЗ БУРИНІ ВІДЗНАЧАЄ ВІКОВИЙ ЮВІЛЕЙ

У День міста свій столітній ювілей святкує жителька міста Буринь Марія СТЕПАНЕНКО. За дорученням Буринського міського голови Віктора ЛАДУХИ заступниця з питань діяльності виконавчих органів ради Катерина ГОНЧАРОВА із привітанням та подарунками відвідала іменинницю, висловивши їй своє захоплення та шану, передала вітання від голови Сумської обласної державної адміністрації Олега ГРИГОРОВА та Департаменту соціального захисту Конотопської районної державної адміністрації.

… Розповідати про сьогоднішню іменинницю – приємно, відповідально і щемливо. Марію Петрівну СТЕПАНЕНКО знаю усе своє життя. Вона – хрещена мати авторки цього допису.

Висока, як мені тоді здавалося, струнка, ніби із якимось внутрішнім стержнем, хрещена уміло управлялася із домашніми справами, організовувала родину на спільні роботи. Чи то посадити городину, чи перевезти сіно, чи до свят разом із сім’єю молодшого брата чоловіка причепурити хату свекрухи у Тернах.

У ті дружні часи, коли на свята за столами збиралися великим гуртом, Марія Петрівна заводила пісні… Мені, малій, уявлялося, що це якась артистка. Такий мелодійний і сильний голос був у хрещеної. Дорослі пошепки говорили, що голос їй дістався від батька, діда Петра.

Марія народилася у селі Ніцаха на Сумщині, у родині працьовитих і набожних селян – Петра та Катерини Заікіних. Дитинство другої із чотирьох дітей припало на часи важких соціальних зламів. Сім’я жила заможно, тримала худобу, зранку до ранку усі працювали. Отож не голодували, жили краще за деяких односельців, чим і викликали у декого заздрощі. А тут іще голова сім’ї, Петро Заікін, співав у церковному хорі. Та й не просто співав, а очолював сільський церковний хор. Товариш по хору, відчувши, що настають часи войовничого атеїзму, вирішив переїхати до москви. Запропонував і Петрові рушити разом.

Але ж як можна було залишити рідну сторону, рідну Україну? Як залишити місце, де усе дбайливо доглянуто працьовитими селянськими роками.

Та радянська тоталітарна система не оминула родину: репресії та розкуркулення змусили Заікіних покинути рідну домівку. Доводилася жити у клунях, сараях, бо родину близькі і знайомі боялися прихистити, аби й самим не потрапити у немилість.

Аж доки Заікіни не знайшли порятунок у селі Високе Охтирського району.

Попри випробування та статус «спецпоселенців», дівчина виявила надзвичайну цілеспрямованість. Руйнуючи тогочасні гендерні стереотипи, вона вступила до Охтирського сільськогосподарського технікуму на складну спеціальність механіка, пов’язавши своє майбутнє з відродженням українського села.

Нова сторінка її життя відкрилася в 1949 році після шлюбу з Борисом Харитоновичем Степаненком. Вже за рік, у 1950 році, молоде подружжя переїхало до міста Буринь.

Саме наше місто стало свідком їхнього багаторічного щасливого життя і спільної праці. Власноруч збудований будинок став символом міцної родини, де Марія Петрівна та Борис Харитонович виховали сина та доньку.

Професійна біографія Марії СТЕПАНЕНКО – це зразок відданості справі. Усе своє трудове життя вона присвятила буринській «Сільгосптехніці». Спершу родина навіть жила у гуртожитку «емтеесу».

Пройшовши шлях від нормувальниці та викладачки курсів трактористів і комбайнерів, Марія Петрівна вийшла на заслужений відпочинок із відповідальної посади головного економіста потужного на той час підприємства. Борис Харитонович також зробив вагомий внесок у розвиток «Сільгосптехніки», працюючи там товарознавцем.

У 2009 році Борис Харитонович пішов із життя, але родинне вогнище не згасло. Сьогодні Марія Петрівна перебуває в центрі уваги та турботи своєї великої сім’ї.

Життєве продовження Марії СТЕПАНЕНКО вимірюється не лише роками, а й наступними поколіннями: вона має 3 онуків, двох правнучок та правнука, яких і нині вчить мудрості, що приходить із роками.

Скільки себе пам’ятаю, у близькому родинному спілкуванні до іменинниці зверталися не інакше, як «Марія Петрівна». Навіть дружина молодшого брата чоловіка ніколи не дозволяла собі по-іншому говорити про ятрівку, аніж шанобливо «Марія Петрівна».

На вулиці ювілярку кличуть тепер «бабуся Маша». У цьому – вся теплота і безмежна довіра до жінки, котру не зломили ні «розкуркулення», ні митарства, ні складні операції.

Марія Петрівна навіть у свої сто років, хоч і пересувається із паличкою, тримає отой внутрішній стержень, складаючи посивілі коси в акуратну зачіску, намагається дотримуватися чітко визначеного розпорядку дня.

Приймаючи вітання, ювілярка щиро дякувала міському голові Віктору ЛАДУСІ за увагу, передавала йому вітання. А заступниці міського голови Катерині ГОНЧАРОВІЙ емоційно розповідала майже про увесь свій життєвий шлях, згадуючи такі дедалі, що, здавалося, події відбувалися неначе учора!

Міцно тримала за руку і все розказувала, як доглядала першу у її житті корову, як одружувала молодшого брата свого чоловіка, як дружно відгуляли весілля, як здавала звіти про діяльність «Сільгосптехніки» аж у Суми, як няньчила онуків, а тоді і правнуків…

Біографія ювілярки – це не просто приватна історія люблячої доньки, дружини, мами, бабусі та прабабусі. Це – історія українки, із трагічними і радісними сторінками, із мріями і сподіваннями на щасливе життя на рідні землі.

Сто років мудрості і добра Марії СТЕПАНЕНКО в історії нашої держави – це любов до рідної України, котру понад усе обрав її батько Петро Заікін.