Сьогодні над Микулинцями застигла особлива, важка тиша. Така, від якої стискається серце і в якій кожне замовкле слово вагоміше за будь-які промови. Громада проводжала в останню земну дорогу свого сина, земляка й Захисника — Володимира Михайловича Дичка.

Він повернувся додому. Але вже назавжди…

Вулиці, якими Володимир колись ходив щодня, сьогодні були вкриті квітами та вмиті людськими сльозами. У січні цього року він свідомо зробив свій вибір — став до лав Збройних Сил України, аби тримати небо над рідним домом, захистити найдорожчих і вибороти майбутнє для рідної землі. Володимир віддав за це найцінніше — власне життя.

Немає таких слів, які могли б зараз зцілити розкраяні болем серця рідних. Цей розпач — глибокий і невимовний, а втрата — непоправна. Поруч із родиною у спільній молитві заніміли друзі, побратими та сотні земляків. Усі прийшли схилити голови у глибокій вдячності перед тим, хто став щитом для кожного з нас.

Ми не в змозі повернути Володимира до життя, але наш священний обов’язок — зберегти світло його подвигу. Не дати часу стирати пам’ять про ціну, яку щодня сплачує Україна за свою свободу.

Нехай Господь оселить його душу у місці світлішім, де немає болю та смутку, і дарує вічний спокій. А рідним і близьким — дасть наснаги й сили вистояти в цій важкій темряві, зберігши у серці найтепліші спогади про найдорожчу людину.

Світла пам’ять. Вічний спокій. Герої не вмирають.

Володимир Дичко — приклад мужності та самопожертви. Його подвиг назавжди залишиться в серцях мешканців Микулинець та всієї України. Ми маємо пам’ятати кожного, хто віддав життя за наше майбутнє. Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Героя.