ВІТАЛІЙ КУЗЬМЕНКО — ЛЮДИНА КОЛЬОРУ У ЧОРНО-БІЛОМУ ЧАСІ ВІЙНИ.
15 вересня 2023 року Віталій Кузьменко пішов у свій останній бій.
Можливо, перед виходом він перевіряв спорядження, зброю, рюкзак. Можливо, думав про побратимів, про те, що чекає попереду.
Але серед усього військового спорядження в його рюкзаку були олівці й фарби.
Він узяв їх із собою на війну.
Мама знайшла їх уже серед його речей.
І від цієї деталі важко відвести очі.
Бо раптом розумієш: навіть у свій останній день він залишався тим самим Віталіком.
А щоб зрозуміти, ким він був, треба повернутися далеко назад.
У Гребінки.
У хлопчика, який ріс тут, ходив до школи, а потім одного дня почав робити те, чого до нього тут майже ніхто не робив.
Він приніс у Гребінки хіп-хоп.
Приніс брейк-данс.
Збирав хлопців із селища, кликав молодь із навколишніх сіл, навчав, організовував, захоплював інших тим, що захоплювало його самого.
Віталік узагалі не дуже любив жити «як прийнято».
У нього був свій характер. Прямий. Незалежний. Трохи бунтарський.
Йому треба було не просто дивитися на світ — йому треба було щось у ньому змінювати.
Стіни ставали полотнами.
З’являлося графіті.
Потім — картини.
Татуювання.
Його роботи залишалися в квартирах, будинках, магазинах, прикрашали заходи в Гребінках.
Він умів бачити там, де інші проходили повз.
Можливо, тому й збирав кепки. Майже сімдесят.
Можливо, тому й опинився на зйомках «Бомби» в Криму, працюючи координатором знімального процесу в студії «Тет-а-тет». Тому шукав себе і працював барменом, поваром, будівельником.
У нього просто було багато життя.
Руху.
Людей.
Ідей.
Кольору.
А потім у його житті з’явилася війна.
У червні 2023 року Віталія мобілізували.
Творчий хлопець із Гребінок став стрільцем-помічником гранатометника десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти військової частини А####.
Велика Британія.
Навчання.
Підготовка до бою.
Захоплення та утримання позицій.
І знову — фарби.
Тільки тепер вони лежали не в майстерні й не вдома.
Вони лежали у військовому рюкзаку.
Він розмальовував шеврони.
Намалював український прапор у Великій Британії.
Ніби вперто доводив: війна може принести з собою сірість, але він не стане сірим разом із нею.
Та на війні Віталій був не художником.
Він був воїном.
І тут його характер проявився так само, як колись у танці чи на стіні з графіті.
Коли треба було йти — він ішов.
Коли треба було прикрити своїх — прикривав.
Коли треба було зробити вибір між собою і молодшими — він не послав їх.
Перед одним із найважчих боїв сказав, що піде першим.
Бо не буде ховатися за спинами молодших хлопців.
Ось таким він був.
Не тільки на словах.
У найстрашніший момент життя він залишився собою — людиною, яка не дозволяла собі стояти осторонь.
15 вересня біля Кліщіївки, на Донеччині, Віталій загинув у бою.
Йому було 35.
А десь далеко від цього місця залишилися його мама, тато і сестра.
Залишився дім.
Залишилися речі.
Залишилися його роботи.
Кепки.
Шеврони.
Прапор.
Фарби.
Олівці.
І мама, яка пам’ятає останню розмову із сином.
Ви могли говорити годинами.
Про все.
І ні про що.
А остання розмова так і не закінчилася.
«Мамуся, вибачай, якщо…»
Далі — тиша.
Три роки потому ми все ще можемо назвати дату його народження.
18 липня 1988 року.
Можемо назвати дату останнього бою.
15 вересня 2023-го.
Можемо перелічити нагороди, посади, місця навчання, усе, що встиг зробити Віталій за свої 35 років.
Але жоден список не пояснить, ким він був.
Для когось — тим самим хлопцем із Гребінок, який танцював брейк.
Для когось — художником.
Для когось — другом.
Для когось — побратимом, який у найважчий момент пішов першим.
Для мами — сином, із яким можна було говорити без кінця.
А для нас сьогодні — людиною, яка залишила після себе набагато більше, ніж пам’ять про війну.
Бо війна забрала його життя.
Але вона не забрала того, яким він був.
Вона не забрала його кольору. І, мабуть, саме тому серед його військових речей мама знайшла олівці та фарби.
Ніби Віталік навіть звідти, з останнього свого шляху, залишив їй відповідь:
«Мамо, я був собою до кінця».
Віталій Кузьменко.
Хлопець, який не вписувався в рамки.
Воїн, який не сховався за чужими спинами.
Син, який не встиг договорити.
І людина, після якої залишилося не тільки те, що болить.
Він залишив після себе не тишу.
Він залишив колір.