Одні – сині, інші – червоні. На тренерській дошці фішки гравчинь уже на своїх місцях. Дівчата ж тільки виходять на поле. Це їхня перша розминка на повітрі після вересневого з’їзду-2024. На базі табору “Максимум”, що в Золотоноші, за кілька років сформували першу в Україні футбольну збірну жінок із ампутаціями. Восьмеро гравчинь нині виступають Кубку світу в Колумбії.

Про це розповідає видання 18000.

Ідейний натхненник і засновник табору – Віталій Собко. У тандемі із тренером Української асоціації футболу Дмитром Ржондковським. Розмова такж відбулась із членкинями історичного складу збірної – ветеранкою Ольгою Бендою, громадською діячкою у сфері захисту прав дітей з інвалідністю Ліною Дешвар та адміністраторкою протезного центру Анастасією Юркевич.

Як тренується жіноча збірна з ампутаціями  

Під лінієчку одна біля одної шикуються шість гравчинь. Тренування, як і ігри, відбуваються без протезів нижніх кінцівок, тому дівчата спираються на милиці. Всі – в кросівках, як належать професіоналкам, у високих білосніжних гольфах. На долонях захист – чорні перчатки “без пальчиків”, у декого видніється манікюр. Спершу футболістки розминають шию і плечі.

– Будете думати про хороше, то буде добре. Дивіться хороше, де можна посміятися, пореготати. Щоб ви були наповнені позитивом, – Дмитро задає тон “втягуючому” тренуванню і потроху налаштовує дівчат на світове змагання з ампфутболу.

Тепер вправа “замочок”. До команди приєднується капітанка – Ольга Бенда. Вона на відновленні, тому не в формі, але користується можливістю розім’ятися. А ще сьогодні Оля за діджейку. Розігрів робить активнішим музика. Трендову колоночку чути на пів поля. У ній зібралася, здається, ледь не вся українська естрада.

– Олю, обережно, – вигукує їй Дмитро під сучасну обробку “Коромисло гнеться”. І тут же звертається до дівчат, які підстрибують на нозі і паралельно роблять махи милицями: – Уперед, назад, добре. Уперед, назад. Гарно розминаємося!

Далі вправи відбуваються у двох колонах навколо фішок. Настя, одна з гравчинь, помітно вдихає повітря, її щоки вже покрив рум’янець, контрольовано видихає. Дівчата звикають до милиць, проходять кілька метрів прямо до помаранчевої “точки”, потім боком, тепер спиною. Чути підбадьорювальне: “От, молодці!” і завдання для наступної вправи. Поки вони, спираючись на милиці, виконують “підйом стегна”, кличуть на розмову Олю.

Футбол – це реабілітація після поранення 

Ветеранка у чорному спортивному костюмі, від вітру ховається у капюшоні. Її хода не видає протеза, який замаскували штани. Вінничанка пішла служити у 24 роки. Вона добилася свого, хоча пригадує, що потрапити в армію жінці у 2016-му було нелегко. Ольгу Бенду взяли кухаркою.

Що було далі, переповідає коротко: її 72-га бригада зайшла в Авдіївку в жовтні, поранення, через яке довелося ампутувати ногу, сталося у травні наступного року. Потім було лікування, реабілітація, протезування в Києві. Далі – ще рік служби у військкоматі.

– Для мене спорт – це найкраща реабілітація після поранення. До армії я займалася легкою атлетикою, кросфітом, потім завагітніла, – розповідає капітанка збірної. – А в 2023 році мій чоловік зник безвісти. Це була друга травма. Довгий час не могла відновитися морально й емоційно. І мені запропонували спробувати футбол. Сказали, що хочуть створити жіночу збірну. У мене почало виходити. І все зараз зациклено на цій справі.

Ольга одна з тих, хто розвивали футбольну жіночу збірну з ампутаціями. Вона потрапила в табір “Максимум” на першу програму “Табору можливостей”, що відбулася у вересні 2023-го. Їй радили сюди приїхати і знайомі, і волонтери.

– Зараз біжимо обличчям до першої фішечки, повертаємося назад спиною, даємо милицею “п’ять” і біжимо до дальньої фішки, – чути з поля голос тренера. – Звикайте давати “п’ять”. Змінюєтеся – давайте милицями одна одній “п’ять”. Це ж підтримка. Усе виходить прекрасно, все чудово!

Спиною Таня обходить фішки. Повертається перед тренером: “Діма, пас!”. Буц, буц і за мить м’яч відлітає ліворуч: “Ой, соррі!”. Тренер побіг наздоганяти “неслухняного”.

Мотивація приїздити в табір в Ольги була одна – створити збірну для жінок. Те, чого ніколи не було в нашій країні.

– Лише одне у голові не вкладалося, як стати на милиці. Я сім років ходжу на протезі і ніколи не ходила на милицях, – зауважує дівчина. – Тоді, у вересні, я вперше спробувала футбол і не знала, чи буду цим займатися. А потім нас запросили на збори з польською командою. Після зрозуміла, що цей вид спорту мені цікавий, зараз займаюся додатково двічі на тиждень із хлопцями. Узагалі – це адреналін, можливість представляти Україну в жіночому футболі. З 2017 року я була одна дівчина з ампутованою кінцівкою і постійно змагалася з чоловіками.

Табір “Максимум” у Золотоноші: шлях від розваг до програм відновлення 

Так гучно на полі ще не було. Спортсменки вже точно прокинулися, розім’ялися і сміхом “розбудили” стадіон. Вони готові бити по воротах.

– Дівчата, додавайте швидкості. Додавайте швидкості! Добивай, відлетіло від штанги! Вперед, вперед! Шість із шести забила, вау! – коментує Дмитро Ржондковський. – Давай, давай, треба добити м’яч. Треба момент, навіть із пів метра його потрібно забити.

Генеральний директор громадської організації “Табір Максимум” – Віталій Собко. Завдяки йому втілилася ідея зі створення футбольної збірної жінок із ампутаціями.

–  Із жартами. Інакше не вийде, – з усмішкою коментує тренування Віталій. – Жінок із ампутаціями, які хочуть грати у футбол, в Україні не так багато. Тому на перших зборах це було більше про те, щоб показати турботу, оточити їх любов’ю, створити атмосферу, де їм захочеться бути разом. Вони пробували, що таке футбол, як у нього грати, як бігати на милицях. А зараз, це четверті збори, вони вже серйозно займаються, бо попереду чемпіонат світу.

Звичний для українців, набридливий протяжний гул перебиває розмову. За день сирена сповіщає про повітряну тривогу не вперше.

Табір “Максимум” у Золотоноші відкрили у 2016 році. Тоді тут побудували 12-ти метровий скеледром, канатні парки з тимбілдинговими активностями і паралельно почали зводити житлові корпуси. Це місце мало стати класним табором для дітей і підлітків у центрі України за аналогом кращих американських таборів. До речі, співпрацю із США громадська організація підтримує ще з 1992 року. Та за цей час в Україні розпочалося повномасштабне вторгнення, зовнішня ситуація вплинула на розвиток табору.

– У 2018 році нам зателефонувала жінка і сказала, що її дитина має інвалідність, а це перешкода, щоб потрапити у дитячий табір. Дзвінок до нас був у неї не перший, але і ми змушені були відмовити, бо нічого адаптивного не мали. Проте ухвалили рішення, що будемо навчатися, робитимемо себе інклюзивними, – каже Віталій Собко.

Відтоді екстремальні активності стали доступними справді для всіх, у таборі започаткували програми для родин із дітьми з інвалідністю, згодом з’явилися програми психологічного відновлення для воїнів АТО/ООС. Після повномасштабного вторгнення запрацював проєкт для сімей захисників, де є відпочинкова програма, можливість роботи з психологом і реабілітологом. Тут же діє центр протезування, де надають послуги безоплатно. На нові протези чекають і деякі дівчата зі збірної.

– У нас виникла ідея “Табору можливостей”. Це міжнародний проєкт, що є у різних країнах світу, де зібрали команди жінок із ампутаціями і почали грати в футбол. Існує Всесвітня федерація футболу людей із ампутаціями (WAFF). Вона так само, як ФІФА (Міжнародна федерація футболу), УЄФА (Спілка європейських футбольних асоціацій) у світі ампфутболу. Про проєкт дізналися від наших американських друзів. Найцікавіше, що до нас приїжджала президентка американської федерації Маккінзі Гіллмор, яка працювала з ветеранами в Україні. Ми загорілися ідеєю, почали дзвонити у різні центри реабілітації і протезування, запрошувати жінок до проєкту, – пригадує директор табору.

“Тут йдеться не про результат, а шлях стійкості”

Ліна, Катя, Таня, Настя, ще одна Таня і Міла по черзі б’ють пенальті. Дмитро ставить перед ними завдання мінімум – потрапити у ворота.

– Штрафний пенальті. Спокійно підійшли, поставили м’яч на гарну місцину, відрахуйте собі плюс-мінус п’ять метрів. Станьте по прямій. Якщо б’єте правою, зробіть крок уліво, а шульзі, можливо, треба зробити два кроки праворуч, – демонструє одне за одним тренер.

– Зупинилася…, – засмутилася після удару Настя. – І мені, мабуть, треба трішки в сторону відходити.

– А це хороший удар, добре, – уже наступній каже Дмитро.

Перший “Табір можливостей” для жінок із ампутованими кінцівками відбувся у вересні 2023-го року. Тоді Віталій Собко мав домовленість із американською тренеркою Маккінзі Гіллмор, яка відтоді приїздить на кожний заїзд, і українським тренером Дмитром Ржондковським, який тепер займається збірною.

– Тоді ампфутбол набирав обертів у країні. І це було хорошим підґрунтям, щоб запустити жіночий футбол. А тут два роки тому озвучили, що вперше планують провести Кубок світу в Колумбії, де вперше 12 країн-учасниць можуть зустрітися, і всі на тому ж рівні підготовки, що і ми. Це класна історія про боротьбу України, сильних українок, які, не граючи у футбол, знайшли в собі сили подолати особисті обмеження, зібратися докупи і представити нашу країну на Кубку світу. Тут йдеться не про результат, а шлях стійкості, сили, – розповідає Віталій.

У першому з’їзді дев’ять жінок спробували тижневу програму, де акцент був на побудові стосунків, взаємодії між учасницями. Для них передбачили екстрим, поїздки, спа, заняття з психологом, тренерами з мотивації, вечори зі спікерами навіть із-за кордону, а також тренування з футболу.

– Були й ті, кому не сподобалося. Наприклад, дівчата з Черкащини зрозуміли, що це не їхнє. Специфіка, що у футбол грають на милицях, для жінок із протезами створює незручності. Ми це приймаємо і відверто запрошуємо учасниць повертатися у табір, навіть якщо вони не цікавляться футболом. Програма дає набагато більше – це емоції, підтримка, можливість відновлення, – пояснює Віталій Собко.

Каже, що для учасниць табору є критерії відбору, однак жодній жінці не відмовили. Навпаки, їм обіцяють зателефонувати із запрошенням на заїзд наступного року.

– Базові критерії – це бути готовою пробувати нові речі, бути відкритою, брати участь в усіх аспектах програми, хоч трішки долучатися до тренувань. Ми не обмежуємо учасниць у віці: є молодь і жінки старші 50-ти. Бачимо, як вони змінюються від заїзду до заїзду. Дівчата почали вірити в себе. Деякі розповідали, що вперше за десять чи і більше років одягнули шорти, бо до цього соромилися показувати ногу з ампутацією, – додає директор табору.

Так сформувалася збірна: шість гравчинь нині на полі. За ними спостерігає з трибун капітанка команди. А воротарка, яка виїхала за кордон після вторгнення, захищатиме ворота збірної вже в Колумбії.

Футбол – це мрія 

По дівчат приїхав автобус. Це означає, що двогодинне тренування завершилося. Вони із тим же ентузіазмом і сміхом, як під час гри, займають місця.

– Ліно, можна вас хвилин на десять розмови? – зупиняємо одну з гравчинь дорогою до автобуса.

– Їдьте з нами на обід. Ви ж труситеся від холоду, – “відрізає” Ліна, дивлячись на нас із оператором. За секунду погоджується: – Якщо тільки швидко.

Ліна Дешвар грає на позиції півзахисниці. Вона з Києва, у табір вперше приїхала цього літа. Каже, тренер запросив, спробувала, втягнулася. Потім дізналася про поїздку до Колумбії. Спершу не повірила, та як побачила серйозний підхід до тренувань, переконалася.

– Я з інтернату і, коли ми кожні вихідні грали у футбол, я ставала на ворота. Коли наша збірна вперше потрапила в одну четверту фіналу Чемпіонату світу, це був 2006 рік, вболівала за воротаря – Шовковського. І недарма, бо він написав історію, – пригадує Ліна. – Тепер маю багатьох знайомих, які дотичні до футбольної теми, зокрема, з клубу ФК “Кривбас”, в УАФ (Українську академію футболу) мене звали. Я велика прихильниця футболу і мріяла в нього грати.

У футбол дівчина прийшла з настільного тенісу. Каже, з незвичного – довелося звикати до милиць, бо в житті – на протезі. Крім з’їздів, Ліна тренується двічі в тиждень у Києві з хлопцями і дівчатами.

– Незвично, що тут все серйозно, що не просто прийшла і пограла. У нас класний тренер. Він не має жорстких правил, до кожної – свій підхід, – зауважує спортсменка. – Тренуємося, як і всі футболісти, потім награємо комбінації, вправи, як обійти суперника, вдарити по воротах.

– Ліно, поїхали, – гукають з автобуса.

Розвиток ампфутболу в Україні 

Хвилин за десять звивистою дорогою приїжджаємо у табір. Екопарковка недалеко від біло-коричневих двоповерхових корпусів. Усередині тепло, при вході стоїть спортивне взуття дівчат. Тиша. Нарешті у тренера з’явився час.

Дмитро Ржондковський у футболі з семи років, вихованець “Динамо”. Тренує дітей у Бучі, минулоріч очолив збірну чоловіків із ампутованими кінцівками і це йому за честь.

– Зараз серйозно розвивається жіночий футбол і це чудово, я вважаю, має бути гендерна рівність. Єдина відмінність у цих тренуваннях – те, що жінки здебільшого раніше не займалися футболом. Чоловіки ж мають цей досвід із дитинства. Тому починали з азів: як підходити до м’яча, як забивати гол, – пояснює Дмитро.

У таборі тренер працював із президенткою Федерації футболу людей з ампутацією США Маккінзі Гіллмор. З нею ж будуть наставниками жіночої збірної в Колумбії. Своїм досвідом у роботі з гравцями та гравчинями з ампутаціями завдячує і їй.

– Це була чудова співпраця. Ми з Маккінзі провели три збори. Вона професійна людина з великим серцем. Знає базу ампфутболу – це психологія, правила налаштування, комунікація з гравчинями, нові вправи, які впроваджені в Америці. Там цей футбол більш розвинений, ніж у нас, – розповідає Дмитро.

Анонсує, що в Україні на ампфутбол – серйозні плани. Уже в 2025 році можливий Чемпіонат України серед усіх із ампутованими кінцівками. Наразі такі команди є в донецькому “Шахтарі” – “Шахтар Сталеві”, у Черкасах – МСК “Дніпро”, у Львові – команда “Покрова Львів”, яка грає в чемпіонаті Польщі.

– На мою думку, найкраща реабілітація – через футбол, спорт. Багато людей, які повертаються з війни, закриваються в собі. На жаль, у країні немає механізму повернення з війни і реабілітації захисників і захисниць. А заняття футболом у цьому випадку – набагато більше, ніж футбол, – каже тренер жіночої збірної. – Ми не можемо не підтримати цей напрямок. Багато людей отримують поранення, ампутацію і ми не можемо залишатися осторонь. Цей вид спорту тільки розвиватиметься в нашій державі.

Футбол – це команда 

Далі у жіночої збірної вільний час. Дівчата повертаються у свій звичний образ, уже без милиць, і невеликими групами йдуть на прогулянку. Не відмовляється від розмови Анастасія Юркевич. Вона в таборі вже втретє, якщо рахувати підготовку до Кубка світу. Приїздить сюди з Кривого Рогу. Запитуємо про ампутацію, на що Настя спокійно відповідає, що це не травматичне, захворювання було з дитинства. Операція відбулася, коли дівчині було 8-9 років. З того часу вона на протезі.

– Я не дивилася футбол ніколи, правил теж не знала. Можливо, на фізкультурі в школі грала, але не пригадую цього. Усі мої знання були про те, що є ворота і люди бігають із м’ячем, а ще знала, що таке аут, – сміється дівчина. – А тепер, відколи потрапила в табір, знаюсь трішки більше. Почала дивитися футбол і звичний усім, і ампфутбол, а це виявляється цікаво!

Та не лише заради спорту Настя займається футболом. Каже: важливо те, хто поряд у команді.

– Дівчата відкриті, щирі, допомагають розібратися, в тому, що не розумію. Вони підтримують, якщо щось не виходить, допомагають виправитися, – розповідає Анастасія. – Напевно, опинилася в “Максимумі”, бо так треба було. Очікування справдилися. Я хочу відвідувати кожен табір, який буде. Він приносить емоції, натхнення, відчуваю, що розвиваюся. А ще тут дуже багато тепла.

До Колумбії українська збірна жінок із ампутаціями вирушила 31 жовтня. Напередодні вони зустрілися з президентом УАФ Андрієм Шевченком і приміряли форму. Кубок світу триватиме до 11 листопада.

– Ми розуміємо, що далі в Україні має відбутися становлення цього напрямку. Перший етап уже відбувся – збірну створено. Ми не супер потужні, досвідчені, але сподіваюся, що покажемо класний результат. Та більш важливим є те, що дівчата, виступивши, повернуться в Україну і стануть прикладом для інших жінок, які можуть також розвиватися в ампфутболі, – додає директор табору Віталій Собко.

історія про історичний факт створення футбольної жіночої збірної з ампутаціями  завершується словами капітанки Ольги Бенди:

– Для мене ця поїздка означатиме те, що моя мрія, щоб щось було створено для жінок з ампутаціями, здійснилася. Рік тому я не могла уявити, що ми поїдемо на чемпіонат світу з ампфутболу. Це круто. Ми зможемо показати, що в Україні є дівчата, які займаються, попри війну, повітряні тривоги. Нікому нічого не страшно. Все буде. Все буде Україна!