3 березня 2024 року, в річницю смерті, ми згадуємо мужнього воїна, люблячого батька, відданого сина України – Олександра Петровича Оленича. Сьогодні минає рік із дня, коли важка хвороба забрала життя старшого сержанта мінометного відділення спецпідрозділу швидкого реагування «ШКВАЛ». Цей день став символом втрати та пам’яті про героя, який віддав своє життя за Україну.

Його життєвий шлях – це яскрава історія людини, яка з дитинства знала ціну праці, відповідальності та безмежної любові до рідної землі. Олександр народився 31 березня 1987 року в селі Вижгів, де пройшли його дитинство та юність.

З ранніх років Олександр відзначався надзвичайною наполегливістю. Він ріс допитливим хлопчиком, який з радістю допомагав дорослим у всіх справах та ніколи не цурався фізичної праці. Навчався в Радехівській школі, де здобув базову освіту, а після дев’ятого класу прийняв важливе рішення – обрати військовий шлях. Олександр вступив до Прикарпатського військово-спортивного ліцею, де загартовував свій характер, займався спортом та мріяв про майбутнє військового. Це рішення заклало фундамент його подальшої служби та відданості Батьківщині.

Проте, після випуску з ліцею, доля розпорядилася інакше. Олександр здобув цивільну освіту в Рівненському національному університеті водного господарства та природокористування, ставши кваліфікованим інженером-будівельником. Але військова справа, як виявилося, назавжди залишилася в його серці. Його тягнуло до захисту, до служби, до того, щоб бути корисним своїй країні.

У 2011 році він, зрештою, повернувся до військової служби, приєднавшись до лав прикордонників. Олександр сумлінно охороняв кордони України в Ягодині та Висоцьку, неодноразово демонструючи високий професіоналізм, відповідальність та відданість обов’язку. Його служба була прикладом для колег.

Згодом Олександр створив сім’ю, яка стала для нього найбільшою цінністю. У 2009 році він одружився зі Світланою, з якою виховував двох чудових донечок – Соломію та Марію. Для своїх доньок Олександр був справжньою опорою, люблячим батьком, завжди поруч, завжди турботливим. Він віддавав їм всю свою любов і час, будучи для них найкращим прикладом.

У 2017 році Олександр змушений був залишити військову службу та виїхати на роботу за кордон, працюючи у Польщі та Чехії. Але доля підготувала для нього нове, надскладне випробування – коли почалася повномасштабна війна, він не зміг залишитися осторонь, усвідомлюючи свій обов’язок перед Батьківщиною.

Вже в перші дні повномасштабного вторгнення Олександр твердо вирішив, що має йти захищати Україну. Ще до отримання повістки він почав готувати все необхідне, зібравши військове спорядження. І хоч у перші дні його не взяли до лав ЗСУ через великий наплив добровольців, вже 12 березня 2022 року він став на захист України. Його патріотичний дух був незламним.

Його військова дорога пролягла через Львівщину, Хмельниччину, Житомирську область, а з липня 2022 року – через найгарячіші точки Донеччини. Там він, не шкодуючи себе, провів три місяці на передовій, виконуючи бойові завдання, демонструючи мужність та відвагу.

Та, на жаль, Олександр зіткнувся із ворогом, якого не можна здолати зброєю. Онкологічна хвороба забрала його сили, і після тривалої боротьби, 3 березня 2024 року його серце зупинилося. Ця трагічна звістка сколихнула всіх, хто його знав.

Рідні, друзі та побратими пам’ятають його як людину, яка завжди була готова підтримати, допомогти, дати мудру пораду. Його життєрадісність, енергія та безмежна любов до сім’ї залишаться у спогадах назавжди. Він був справжнім героєм.

Сьогодні, у річницю його смерті, ми вклоняємося перед його подвигом і вірністю обов’язку, віддаючи шану пам’яті про Героя. Його приклад буде надихати нас завжди.

🕯 Світла пам’ять тобі, Герою! Вічна слава!
Слава Україні! Героям слава!