💪 Завжди у найважчі часи нашої історії знаходилися відважні, які добровільно брали зброю до рук і ставали на захист найдорожчого – Батьківщини. Зіньківчанин Вадим Требко – один з таких героїв.

Закінчивши із «золотою» медаллю Зіньківську середню школу №2, Вадим обрав економічну освіту. Працював менеджером, займався підприємницькою діяльністю, але війна внесла свої корективи.

🪖 Коли супостат вдерся в Україну, Вадим «поставив на паузу» звичне життя та взяв до рук зброю. Добровольцем прийшов до військкомату. Приклад батька наслідував його син Ростислав.

Двадцятиоднорічний Ростислав – професійний гандболіст, виступав у суперлізі за СК «Львів», пройшов навчання у Великобританії, був відібраний у президентський полк. Зараз він другокурсник Академії сухопутних військ та інструктує новобранців.

Вадим Іванович навчався на танкіста. Здібний, спокійний, розважливий. Його головна риса – вмотивованість. Любов до України для батька та сина – понад усе.

Півтора місяці Вадим Требко вдосконалював навички ведення бою на німецькому «леопардові». Очоливши танковий екіпаж 5-ї танкової бригади, він вирушив на Курахове. Їхній «танчик» – так ласкаво називає екіпаж «леопард» – першим з батальйону вступив у бій. На бойову машину було націлено сотні ворожих стволів, але хлопці не здавалися. Вони боялися підвести побратимів, втратити техніку. Навіть не власних життів. Хоча було дуже страшно. Переглянувши записи боїв, танкісти були вражені своєю відвагою: у вогняному пеклі «леопард» маневрував, мов заворожений. Екіпаж пройшов бойове хрещення! На рахунку їхнього екіпажу найбільша кількість випущених снарядів – в середньому 48 за три виїзди, а таких виїздів було понад тисячу! Буває, що за добу «відпрацьовують» по 7-8 разів. Командуючий Сухопутних військ особисто нагородив Вадима Требка медаллю «За особливу службу ІІІ ступеня», має зіньківець й інші відзнаки.

Особливо важким було завдання тривалістю дванадцять днів. Без їжі, майже без води. Доводилося виживати у спеку, коли губи пересихали, а руки тріскалися від землі. Пробитися до танкістів із провіантом не вдалося, та вони не лише вижили, а й успішно виконали завдання. Саме там екіпаж став єдиним цілим, відчувши справжню підтримку. Після кожного виїзду командири висловлювали слова подяки за «прикриті» спини піхотинців, за знищені ворожі позиції.

Якось хлопці самостійно перенесли боєприпаси до «танчика», подолавши два з половиною кілометри під прикриттям ночі. Бувало, що «перепадало» й самим. Неподалік від Вадима розірвалися дві міни. Осколки посікли танк, але його самого не зачепили. Іншого разу їх прикрили товсті стіни бліндажа, поруч з яким від вибуху залишилася вирва. Одного разу в місце відпочинку прилетіла ракета, яка не розірвавшись застрягла в землі. Танкісти навіть фото на згадку зробили.

Перед кожним виїздом командир дивиться у вічі своїм підлеглим, де можна прочитати все – страх, невпевненість, адже на війні, як на війні – ніхто не застрахований від найгіршого. У такі миті чоловіки підбадьорюють один одного, бо у кожного у тилу — найдорожчі. Та коли після команди «відкат» екіпаж повертається «на базу», ті самі очі вже горять азартом.

Поранення Вадим Требко отримав під Старими Тернами. Пройшов лікування та реабілітацію. Жодного дня не втрачав зв’язку з побратимами. Сьогодні командир «леопарда» знову у війську, бо не уявляє себе осторонь у цей складний час.

Чи розуміють танкісти наскільки вони хоробрі? Вадим каже, що ні, бо просто роблять свою роботу. Радіють, якщо все вдається.

Щастям називає подарунки з тилу, як от сало із часником чи вареники, бо щоденні м’ясні консерви швидко проїдаються.

🙌 Особливо пахнуть рідною домівкою дитячі малюнки та обереги. Можливо, зроблені із любов’ю маленькими рученятами, вони і прикривають захисників від смерті?

💙💛 Доки був на реабілітації працівники Зіньківської міської ради за власні кошти придбали і передали Вадимові Івановичу Требку та його побратимам антидронове обладнання: РЕБ на авто. Нехай із ним захисникам «працюється» спокійніше.