День у Болграді — спокій, робота, щоденні справи.
У парку біля собору — тиша, пташиний спів і сонце в кронах дерев. Та щойно настає вечір — усе змінюється.

Містяни виходять на прогулянки: хтось з дітьми, хтось заради руху й повітря, хтось просто, щоб перепочити душею. Але замість умиротворення — постійний стрес.

Щойно увійшли до парку — на повороті мало не збив мопедист-підліток із пасажиром. Далі — перша лавка, біля якоі стара туя, що десятиліттями прикрашала алею, тепер зі здертою корою. На площі — знову мопеди, гасають на задніх колесах просто поміж перехожих.

У глибині парку — зовсім інша картина: діти, спорт, гомін, життя. І тут же поруч — дівчата роблять фотосесію з метровою зламаною гілкою бузку. «Це не ми, ми знайшли…» — стандартна відповідь, яку ми чуємо занадто часто.

Ми всі хочемо, щоб парк був місцем краси й відпочинку. Але це можливо лише, якщо кожен — і дорослий, і підліток — пам’ятатиме:
кожне дерево, кожна лавка, кожна доріжка — це не чиєсь, це НАШЕ спільне. І їх збереження — теж наша спільна справа.