Бачу, як під магазином стоять маленькі дівчатка, і так невпевнено, трохи сором’язливо, намагаються продати свій крам – браслетики. Дівчаткам десь на вигляд років 9-10.

Я зафіксувала малих поглядом, але прямую на пошту, щоб спершу звільнити руки від своїх відправок і, щоб знайти банкомат.

. Повертаюся, прямую до дівчаток, а їх – уже нема. Шукаю поглядом – бачу, що вони вже склали крам і йдуть. Підходжу до них.

— Дівчатка, я хочу у вас купити браслетики, побачила вас ще раніше, але вас вже немає на тому місці.

— Бо ніхто не купує та й ми пішли, — так стримано по-дорослому і трохи з сумом по-дитячому відповіли діти.

— Так, я хочу у вас купити. Показуйте, що маєте.

Дівчатка показують браслетики, називають ціни.

— Беру всі.

— То, ви, всі берете?,— малі трохи розгублено перепитують.

— Так, беру всі. Вони дуже гарні. Беру для себе, для своєї доньки і ще для своїх племінниць. Ми всі любимо носити такі прикраси. А ви продовжуйте вірити в себе, дівчаточка!

Я даю гроші, беру прикраси і для мене абсолютно не важливо, що моя донька також робить такі самі браслетики, що не всі ті браслетики влізуть на мою руку, бо зроблені на тоненькі дитячі ручки, що у мене взагалі немає жодної племінниці — це все не важливо.

. В очах дівчаток зчитую радість. І мені це важливо — підтримати, без слів сказати — не здавайтесь так швидко, будь ласка, продовжуйте вірити в те, що робите.

. Моя внутрішня — залякана різними вимогами, заборонами і висміюваннями —маленька дівчинка десь там, всередині мене, стає трішки щасливішою. Скільки разів колись малою я так сильно потребувала слів — “не здавайся і продовжуй вірити в себе”.

. Йду на ринок, планую купити зеленини, проходжу між рядами, вдивляюся у найфайнішу, купую, наприкінці говорю панусі продавчині: “Дякуюю, гарного вам дня”, а вона мені відповідає: “Дякую, гарної вам долі”.

. Виходжу з базару, намагаючись якомога довше, смакувати таким приємним побажанням — всередині так затишно і з підмурків пам’яти оживають спогади.

. Ось мій дідо — звичайнісінький вчитель в школі, який постійно ходить в одному й тому самому сірому піджаку і камізельці, яку баба йому звʼязала з грубих ниток, щоб не боліли крижі, на голові той самий сірий берет — ми живемо в 90-их і грошей на одяг дуже нема. Наша хата унизу вулиці, майже під річкою, але ми завжди знаємо, коли дідовий ровер наближається додому, навіть, коли він ще на самісінькому верху вулиці, на горбі — не тільки тому, що видніється його берет, ми чуємо дідовий голос. Він кожному сусіду і кожній сусідці в кожнісінькому дворі дзвінко говорить зичення: “Дай Вам, Боже, щастя!”.

. А кожної неділі ми малі особливо трепетно виглядали дідовий ровер з дзвінким зиченням, бо дідо привозив усім дітям на вулиці морозиво. Я тоді малою дуже раділа і перед всіма дітьми вихвалялася, що то мій дідо. Але тоді я й не задумувалася, що те морозиво означало для діда…

. Зараз я доросла жінка і зараз я прекрасно розумію, що я і є той самий дід. Я — дід, який старається іншим дати трохи добра так, як уміє, бо тоді всередині зʼявляються якісь нечувані сили — продовжувати робити те, у що віриш.

. Ще в мене тут на вулицях великого міста появилася своя бабуся. Я не знаю як її звати, але ми із нею вітаємося, деколи узагалі без слів, просто порухом голови. Цю бабусю я вгледіла декілька місяців тому, вона звичайнісінька така канонічна бабуся в хустині, але вона мені була по-особливому неймовірна, бо йшла так поважно, а за нею по обидва боки, хвацько чимчикували пес та кіт.

. Я до бабусі першою заговорила, кажу, що у вас така гарна компанія. А вона мені відповіла: “То не всі. У мене ще одна кицька була, але вже два дні як нема, пропала, я так переживаю, щоб вона не подумала, що я її зрадила. Кицька уже пережила одну зраду — її колись викинули, а я її знайшла, відгодувала, вилікувала, дала дім, а тепер… Уявляєте, як це боляче пережити зраду?”

Я чесно не знала, що відповісти бабусі — просто не знала, бо наші слова бувають німі, коли іншій людині болить. В мені щось завмерло і я дуже обережно, але чесно сказала: “Дуже хочу вас підтримати, але не знаю як. Можна, я вам просто скажу “дякую” за те, що у вас таке добре серце.”

Бабуся мені просто відповіла “дякую” і пішла.

. Але через декілька днів ми зустрілися знову, потім ще раз, і так стається багато разів — ми тепло вітаємося, іноді просто очима, поглядом, рухами — так, наче ми тримаємо між собою якийсь невловимий простір для чогось більшого, ніж слова, може це про розуміння — не знаю.

. За останній час в мені дуже багато емоційного оніміння, моя психіка вже немає сил відреагувати на таку величезну кількість постійного болю, горя, втрат — вибудовує міцні мури, які насправді дуже крихкі, щоб хоча б трохи захистити зранене серце абсолютно все пропускати крізь себе — і в дуже багатьох, особливо найважчих ситуаціях, які стаються з нами під час війни — я завмираю і перестаю відчувати.

. Вчинки і слова людяності, добра, яке творять люди й передають його далі — оживлює мене — серце відгукується і якась остання нервова клітина вкотре хоче жити.

***

Іноді я себе запитую: “як я бачу майбутнє через 5 років?”, і чесно в мене немає якоїсь однієї конкретної відповіді, але я точно знаю, що я маю робити кожен день нинішнього — це робити щодня щось добре.

. Це для мене про створення тих тонесеньких ниточок, якими передаєш іншій людині добро, щоб якомога більше людей обʼєдналися в цьому просторі.

. Цей простір про підтримати когось, а комусь просто нагадати про віру в себе, про продовжувати діяти, не здаватися, про чесність сказати “я не знаю як”, про вміння бути поруч і просто помовчати.

В цьому просторі не тільки ми теперішні, в ньому є і ниточки з мого і вашого минулого, бо всередині кожного й кожної з вас живуть такі самі найдобріші в світі діди й баби, які зуміли вижити, бо були людьми і цю людськість залишили у ваших серцях.

. В цьому невловимо-крихкому-сильному просторі, який ми творимо різними ниточками добра і підтримки, є безліч наших слів і мовчань…

І нехай у (нашому)вашому просторі, особливо в моменти завмирання завжди буде чутним чийсь голос: “Гарної вам долі!”