У тихих вузьких провулках Шрінаґара, в контрольованому Індією Кашмірі, майстерня, що ледь освітлена, є останнім оплотом зникаючого ремесла.

У майстерні сидить Гулам Мохаммед Заз, якого вважають останнім майстром регіону, що вручну виготовляє сантаур.

Сантаур – це струнний музичний інструмент у формі трапеції, схожий на цимбали, на якому грають молоточками. Він відомий своїм кристалічно-дзвінким звуком і є музичним символом Кашміру протягом століть.

Пан Гулам Мохаммед належить до династії ремісників, які будували струнні інструменти в Кашмірі понад сім поколінь. Ім’я Заз завжди було синонімом майстрів, що створювали сантаури, рубаби, сарангі та сехтари.

Але останніми роками попит на інструменти ручної роботи різко впав, поступившись місцем виробам, виготовленим на верстатах, які дешевші та швидші у виробництві. Водночас змінилися музичні смаки, що також сприяло спаду.

«З популяризацією хіп-хопу, репу та електронної музики у звуковому ландшафті Кашміру, молоде покоління більше не відчуває зв’язку з глибиною чи дисципліною традиційної музики», – каже вчитель музики Шабір Ахмед Мір. Як наслідок, попит на сантаури колапсував, залишаючи майстрів без учнів та стійкого ринку, додає він.

У своїй столітній майстерні пан Гулам Мохаммед сидить поруч із порожнім блоком дерева та старими залізними інструментами – мовчазними залишками згасаючої традиції.

«Немає більше нікого [хто б продовжив справу]», – каже він. «Я останній».

Але так було не завжди.

Роками відомі суфійські та народні митці грали на сантаурах, виготовлених паном Гуламом Мохаммедом.

На фотографії в його майстерні майстри Пандіт Шів Кумар Шарма та Бхаджан Сопорі грають на його інструментах.

Вважається, що сантаур походить з Персії, а до Індії потрапив у 13-му або 14-му столітті, поширюючись через Центральну Азію та Близький Схід. У Кашмірі він набув особливої ідентичності, ставши центральним елементом суфійської поезії та народних традицій.

«Спочатку сантаур, як частина суфійської музичної традиції (Sufiana Mausiqi), мав м’який, народний тон», – каже пан Мір.

Пізніше Пандіт Шів Кумар Шарма адаптував його для індійської класичної музики, додавши струни, змінивши конструкцію бриджів для багатшого резонансу та запровадивши нові техніки гри, розповідає пан Мір.

Бхаджан Сопорі, який має кашмірське коріння, «поглибив його тональний діапазон і наповнив суфійським виразом», додає пан Мір, допомагаючи закріпити місце сантауру в індійській класичній музиці.

Ще одна фотографія показує, як пан Гулам Мохаммед у 2022 році отримує Падма Шрі від президента Драупаді Мурму, будучи відзначеним за свою майстерність найвищою цивільною нагородою Індії.

Пан Гулам Мохаммед народився в 1940-х роках у Зайна Кадал, районі, названому на честь знакової мосту, який колись був життєвою артерією торгівлі та культури в Кашмірі. Зростаючи, він був оточений звуками та інструментами ремесла своєї родини.

Проблеми зі здоров’ям змусили його рано залишити формальну освіту, і саме тоді він почав вивчати мистецтво виготовлення сантауру у свого батька та діда – обох майстрів своєї справи.

«Вони навчили мене не просто робити інструмент, а й слухати – дерево, повітря та руки, які будуть на ньому грати», – сказав він.

«Мої предки викликалися до судів місцевих королів і часто створювали інструменти, які могли заспокоювати серця», – розповідає він.

У його майстерні дерев’яна лавка, заставлена ​​долотами та струнами, знаходиться поруч із каркасом незавершеного сантауру. Повітря ледь помітно пахне старовинним горіховим деревом, але жодної машини не видно.

Пан Гулам Мохаммед вважає, що виготовлені на верстатах інструменти позбавлені теплоти та глибини тих, що зроблені вручну, а їхня звукова якість значно поступається.

Виготовлення сантауру – це повільний, ретельний процес, каже майстер. Він починається з вибору правильної деревини, витриманої та просушеної щонайменше п’ять років. Потім вирізається та видовбується корпус для оптимального резонансу, і кожен з 25 бриджів точно формується та встановлюється.

Додається понад 100 струн, а потім тривалий процес налаштування, який може зайняти тижні або навіть місяці.

«Це ремесло терпіння та наполегливості», – каже він.

Останніми роками соціальні мережеві інфлюенсери відвідували майстерню пана Гулама Мохаммеда, розповідаючи про неї онлайн. Він цінує увагу, але каже, що це не призвело до реальних зусиль зі збереження ремесла чи його спадщини.

«Це добрі люди», – каже він, – «але що стане з цим місцем, коли мене не стане?»

Його три доньки обрали інші професії, тому в родині немає нікого, хто міг би продовжити його справу. За роки він отримував пропозиції – державні гранти, обіцянки учнів, навіть пропозиції від департаменту народних ремесел штату.

Але пан Гулам Мохаммед каже, що він «не шукає слави чи благодійності». Він справді хоче, щоб хтось продовжив це мистецтво.

Зараз, у свої вісімдесят, він часто проводить години біля незавершеного сантауру, слухаючи тишу того, що ще має бути завершено.

«Це не просто деревообробка», – каже він.

«Це поезія. Мова. Мова, яку я даю інструменту.

«Я чую сантаур ще до того, як він заграє. У цьому секрет. Це те, що треба передати», – додає він.

Поки світ навколо охоплює модернізацію, майстерня пана Гулама Мохаммеда залишається недоторканою часом – повільна, тиха і сповнена запаху горіха та спогадів.

«Дерево та музика», – каже він, – «обидва помирають, якщо їм не дати часу».

«Я хочу, щоб хтось, хто щиро любить це ремесло, продовжив його. Не заради грошей, не заради камер, а заради музики».

Слідкуйте за BBC News India в Instagram, YouTube, Twitter та Facebook.