Світ постійно спостерігає за динамікою міжнародних відносин, де кожна велика держава відіграє свою унікальну роль. Позиція Китаю, однієї з провідних світових економік та політичних гравців, завжди перебуває в центрі уваги, особливо коли йдеться про регіональні конфлікти, які мають потенціал перерости у глобальні протистояння. Для Пекіна стабільність на Близькому Сході є критично важливою, насамперед через його величезну залежність від енергоресурсів, зокрема нафти з Ірану. Ця залежність робить цю державу вразливою до будь-яких порушень у постачанні або різких коливань цін на світових ринках.
Економічне зростання Китаю протягом десятиліть значною мірою ґрунтувалося на безперебійному доступі до енергії. Іран, бувши великим виробником нафти, є ключовим партнером для Пекіна в забезпеченні цих потреб, навіть попри міжнародні санкції. Ця співпраця не обмежується лише енергетикою; вона також має стратегічне значення в контексті глобального балансу сил. КНР прагне зменшити однополярність світу та створити багатополярний порядок, де її вплив буде пропорційним економічній та військовій могутності. У цьому контексті, стабільний Іран, який не перебуває під повним контролем західних держав, є важливим елементом геополітичної стратегії для протистояння американському впливу.
Однак, коли конфлікти на Близькому Сході загострюються, позиція Китаю стає вкрай складною. З одного боку, Пекін не зацікавлений у широкій війні, яка може дестабілізувати регіон, порушити ланцюги постачання нафти та спричинити економічні потрясіння у всьому світі, що негативно позначиться на його власній економіці. З іншого боку, його можливості для ефективного врегулювання таких конфліктів є досить обмеженими. Китай традиційно дотримується принципу невтручання у внутрішні справи інших держав, а його дипломатичні зусилля, хоч і помітні, часто не можуть переважити довгострокові геополітичні протиріччя та інтереси інших потужних гравців.
Пекін часто виступає за діалог та політичне врегулювання, уникаючи прямих військових втручань. Ця стратегія відповідає його філософії “мирного піднесення” та фокусу на економічному розвитку. Проте, в умовах, коли напруга зростає, пасивна позиція Пекіна може бути сприйнята як недостатня для захисту його власних інтересів. Спроби країни балансувати між підтримкою своїх економічних партнерів, таких як Іран, та уникненням прямого зіткнення з глобальними силами, свідчать про складність його зовнішньополітичного курсу.
Крім того, будь-яка ескалація на Близькому Сході може мати непередбачувані наслідки для світової торгівлі та фінансових ринків, що безпосередньо загрожує китайським інвестиціям та експорту. Позиція Китаю в цьому питанні є делікатною: він не може дозволити собі бути втягнутим у прямий конфлікт, але й не може ігнорувати загрози своїм життєво важливим інтересам. Таким чином, незважаючи на значну економічну та політичну вагу, можливості Пекіна впливати на розвиток подій у таких вибухонебезпечних регіонах залишаються значно обмеженими, що створює постійне джерело напруги для його зовнішньої політики. КНР перебуває у складній геополітичній шахівниці, де кожен хід має велике значення. Він прагне стабільності, але його спроможність її гарантувати не завжди відповідає масштабам його інтересів.