Тетяна Попович зв’язалася з кожним агентством, про яке тільки могла подумати. Вона пройшла кожним кроком, яким міг пройти її син Владислав після того, як росіяни відкрили вогонь по його машині, змусивши його тікати з кулею в нозі. Вона шукала в масових похованнях, переглядала фотографії мертвих, спостерігала за ексгумаціями. І через місяць вона не знала більше, ніж на початку.

Потім подзвонив незнайомець.

Сергій щойно звільнився з російської в’язниці в Курську. На ранковій перекличці в’язні не могли бачити один одного, але чули, як кожен називає своє повне ім’я та рідне село. Сергій запам’ятав якомога більше імен і місць – 10 загалом, за його словами – і 9 травня 2022 року подзвонив Тетяні, щоб сказати, що чув голос її сина.

Як і Владислав, Сергій був цивільним, захопленим у Бучі на початку війни, коли сотні цивільних було вивезено з цього району. Владиславу тоді було 29 років. Зараз йому 32, і він все ще перебуває у в’язниці в Курську. Сергій не міг пояснити Тетяні, чому його звільнили, а Владислава – ні. Тетяна була просто рада почути, що її син живий. “Я була така рада, що втратила заїкання, яке було у мене з тих пір, як його забрали”, – сказала вона.

Через три роки, день в день, Тетяна сиділа в кафе в Бучі, неподалік від того місця, де викрали її сина, переглядаючи мізерні докази того, що він ще живий: два листи від нього – короткі, шаблонні тексти, написані російською мовою, в яких говорилося, що він добре нагодований і доглянутий. Кожен лист йшов до Тетяни близько трьох місяців, тому їй було важко відчувати зв’язок з сином у будь-який момент часу.

“Мій син дуже ніжний і чутливий”, – сказала вона з болем в очах матері, яка не може захистити свою дитину. Вона дивилася на фотографії Владислава, який займався бальними танцями – хобі з юного віку. “Він такий вразливий, – сказала вона. – Я боюся, що він втратить там розум”.

За даними української влади, майже 16 000 українських цивільних осіб все ще перебувають у полоні в російських в’язницях після викрадення армією-загарбницею, не враховуючи понад 20 000 українських дітей, яких, за оцінками, вивезли до Росії.

Серед їхніх багатьох тисяч близьких зростають побоювання, що на тлі очевидного прогресу в мирних переговорах про них можуть забути або втратити їх у цьому процесі. І ці побоювання, схоже, виправдані.

Згідно з Женевською конвенцією, існує визнаний механізм обміну військовополоненими, але немає жодного механізму для повернення захоплених цивільних осіб, що змушує навіть вищих українських та міжнародних посадовців шукати пояснення, як їх можна повернути додому.

“Коли я відвідую офіційні зустрічі, в офісі омбудсмена чи деінде, ніхто не говорить про повернення цивільних осіб у разі припинення вогню”, – сказала Юлія Хрипун, 23 роки, чийого батька викрали на початку війни з села на захід від Києва.

Через кілька тижнів після того, як дізналася про полон свого батька, Юлія використала Facebook, щоб зв’язатися з іншою дочкою ув’язненого українця, і пара заснувала нову організацію для проведення кампанії за звільнення всіх цивільних осіб.

Група зустрілася з представниками ООН, Європейського парламенту, урядів кількох країн ЄС і посольства США в Україні.

“Ми говорили з ними, але все звелося до того, що вони, чесно кажучи, не розуміють, що буде”, – сказала Юлія про зустріч з американцями.

“Єдине, що вони сказали, це те, що Трамп зацікавлений у питанні депортованих дітей і що, можливо, цивільні особи якось зможуть вписатися в цю категорію. Але насправді це різні категорії, які не можна поєднувати”.

Що викликає занепокоєння у Юлії та інших родичів захоплених цивільних осіб, так це те, що вищі українські посадовці не роблять вигляд, що мають краще уявлення.

“Я не бачу реального, ефективного підходу до повернення цивільних затриманих в Україну”, – сказав Дмитро Лубінець, уповноважений Верховної Ради з прав людини. “У нас немає правової бази або механізмів для їх повернення”, – відверто сказав він.

Проблему ускладнює те, що Росія висуває кримінальні обвинувачення проти деяких з тих, хто був захоплений під час вторгнення.

“І коли ви бачите ці обвинувачення, це часто ‘дії проти спеціальної військової операції’,” – сказав Лубінець. “Чи можете ви уявити собі відкриття розслідування проти українського цивільного за те, що він просто чинив опір вторгненню російської армії на українській території?”

У травні Росія звільнила 120 цивільних затриманих в рамках більшого обміну військовополоненими, і очікуються подальші обміни. Але ці цифри все ще мізерно малі в порівнянні з десятками тисяч, які, як кажуть, були захоплені – дорослі та діти. І залишається велика невизначеність щодо шляху до переговорного миру.

“Хочеться вірити, що він повернеться додому, і в той же час не можеш в це повірити”, – сказав Петро Середа, 61 рік, водій автобуса з Ірпеня, що під Києвом, чийого сина Артема взяли в полон більше трьох років тому. “Це надзвичайно важко”.

Петро та його дружина живуть у тимчасовому житлі контейнерного типу в Ірпені, тому що їхній будинок був зруйнований під час вторгнення. Навіть через три роки, кожного разу, коли дзвонить телефон, Петро думає, що це може бути Артем.

“Одне діло отримати листа, в якому говориться, що він живий, але почути його голос… Це було б радістю, що він дійсно живий”.

Сім’ї живуть так, у відчайдушній надії. Мрія в тому, щоб вони знову побачили своїх близьких. Але це не проста мрія – деякі бояться, що російський полон завдав тривалої шкоди.

Тетяна, чийого сина Владислава, який займався бальними танцями, викрали з Бучі, сказала, що її здригає, коли вона чує російську мову, “тому що це мова, якою мучать мого сина”.

Існує також проблема того, що втрачено. Під час ув’язнення Владислава його батько несподівано помер у віці всього 50 років, несучи в собі почуття провини за те, що не зміг захистити свого сина.

Все, що може зробити Тетяна, – це морально підготуватися до повернення Владислава. Вона очікує “відчути кожну можливу емоцію”, – сказала вона. “Це все, про що я думаю. Весь час, щодня”.

Daria Mitiuk contributed to this report. Photographs by Joel Gunter