У Владивостоці, на Далекому Сході Росії, 30-річний Дмитро Афанасьєв тренується з товаришами з місцевої команди з хокею на льоду «Союз». Гравці зняли протези та сидять у спеціально розроблених санях, пересуваючись по ковзанці за допомогою ключок. Дмитро мріє стати паралімпійським чемпіоном з хокею на льоду. Це буде непросто, адже російські команди були відсторонені від останніх Паралімпійських ігор через війну в Україні. Як і всі його товариші по команді, Дмитро був на передовій. «Летіла міна. Я впав, і відчув, як нога горить. Подивився вниз – все розірвано. Сам наклав джгут і сказав хлопцям витягнути мене звідти», – згадує Дмитро, якого мобілізували воювати в Україні. «Моя дружина – хірург. Я надіслав їй фото ноги, і вона відповіла: «Мабуть, доведеться ампутувати». «Добре», – сказав я. Чи буде в мене одна нога, чи дві. Байдуже».

Портове місто Владивосток знаходиться на відстані понад 6400 км від України та російської столиці. Це Азія. Кордон з Північною Кореєю – за 130 км від Владивостока, а з Китаєм – лише за 56 км. Однак наслідки війни в Європі тут більш ніж помітні. На цвинтарі на пагорбі з видом на Владивосток – ряди свіжих могил: російські солдати, убиті в Україні. Окрім православних хрестів, кожну ділянку позначають військові прапори та російські триколори. В іншій частині цвинтаря стоїть меморіал «героям Спеціальної військової операції» – офіційною назвою, яку Кремль досі використовує для війни Росії проти України. Тут ще більше могил російських військових та статуя озброєного російського солдата. «Солдати живуть вічно», – свідчить напис. Наказом президента Путіна російські війська перетнули кордон України в лютому 2022 року. Повномасштабне вторгнення в сусідню країну було широко розцінене як спроба Кремля повернути Україну під орбіту Москви. Через понад три з половиною роки війна триває.

По повітрю мене часто запитують: що думає російський народ про війну в Україні, про протистояння із Заходом і про президента Путіна? «Що думають росіяни?» – складне запитання. Адже Росія така велика й різноманітна. Найбільша країна світу охоплює два континенти та 11 часових поясів. Деякі регіони Росії, як-от Курськ та Бєлгород, межують з Україною. Інші російські регіони, як Приморський край, де я перебуваю зараз, далеко від бойових дій. Владивосток – його адміністративний центр. Це найвіддаленіша точка, куди я подорожував у Росії з початку війни. Це шанс оцінити настрій у зовсім іншому куточку країни. «Звісно, ми хвилюємося», – каже мені Світлана у Владивостоцькому парку, коли я питаю її про Україну. «Це триває роками, і ми хочемо, щоб це якнайшвидше закінчилося. Ми сподівалися, що саміт в Алясці [Дональда Трампа та Володимира Путіна] щось змінить. Але нічого не змінилося. Люди є люди. Неважливо, британці вони чи американці, японці чи українці. Я не знаю, звідки береться вся ця ненависть». Я розмовляю з Іллею, який стверджує, що війна в Україні докорінно не змінила його життя в Росії. «Тут можна заробляти на життя і виживати», – каже Ілля. «Рівень життя не зростає, але й не падає. Тим не менш, ми сподіваємося, що відносини з іншими країнами покращаться, і ми будемо реінтегровані у світовий простір».

У центрі Владивостока я зупиняюся послухати вуличний гурт. Велика юрба зібралася насолодитися імпровізованим рок-концертом. Між піснями я розмовляю з лідером гурту, молодим місцевим музикантом, який називає себе Джонні Лондон. «Чи багато люди говорять про те, що відбувається в Україні?» – запитую я. «Люди мого віку зазвичай не обговорюють такі речі. Дуже рідко. Я б сказав, що ми ніколи про це не говоримо». «Чому?» – запитую я. «Ми нічого не можемо з цим вдіяти. Це поза нашими руками, поза нашим досяжненням. Сподіваюся, за кілька років все повернеться до норми». «А що таке норма?» «Без війни, мабуть. Це було б добре».

Коли я закінчую розмову з Джонні Лондоном, до мене підходить пенсіонер Віктор. Він впізнав мене. Він бачив мене минулого року на прес-конференції з Володимиром Путіним. «Ви поставили Путіну запитання, чи не так?» – каже Віктор. «Ви з BBC». Віктор – великий шанувальник. Не BBC, а президента Путіна. Він критикує моє «провокаційне запитання» до кремлівського лідера щодо війни в Україні, захищає політичну систему Росії та нападає на адміністрацію Байдена через президентські вибори 2016 року в США. «За допомогою голосування поштою Байден фактично вкрав вибори у Трампа», – каже Віктор. «Це каже Трамп», – зауважую я. «Не тільки. Путін теж це каже», – відповідає Віктор. «Те, що Путін це каже, не робить це фактом», – припускаю я. «Правда», – погоджується Віктор. «Але так думають наші люди». Віктор також вважає, що Захід втрачає владу та вплив. «Подивіться, що відбувається», – каже Віктор. «Цього тижня в Китаї зустрілися лідери Індії, Китаю та Росії, а також багато інших країн. Але там не було Трампа, не було Великої Британії, Німеччини, Франції. Самі Індія та Китай – це три мільярди людей». Повертаючись з Китаю, Володимир Путін зупиняється у Владивостоці. Якщо я матиму нагоду поставити президентові ще одне запитання, Віктор пропонує, щоб воно було про «новий світовий порядок». Місто готувалося до візиту кремлівського лідера та його участі у Східному економічному форумі. Уздовж дороги, що веде до місця проведення, вуличний художник Філіпп Дульмаченко використав 1800 балончиків аерозольної фарби, щоб створити найнезвичайніше зображення. Величезне муралове полотно зображує Володимира Путіна у військових одностроях, який обіймає амурського тигра.

«Амурський тигр завжди був символом дикої природи», – каже Філіпп. «А Володимир Путін – символ Росії». Філіпп розповідає, що в юності він мав проблеми з поліцією через своє вуличне мистецтво, але мурал з Путіним був офіційно схвалений регіональною владою. І щоб доповнити зображення, художник наніс коротку фразу, яка, за словами Філіппа, просто означає світанок на російському Далекому Сході. У поєднанні, однак, із зображеннями тигра та президента, який вважає, що він відновлює російську владу, слова набувають глибшого значення: «Світанок починається тут».