Вдень Київ часто здається далеким від лінії фронту. Але вночі війна стає невідворотною.

У ранкову годину пік рух транспорту вздовж Дніпровської набережної є щільним і повільним, адже люди намагаються дістатися до роботи та займатися своїми повсякденними справами.

Вночі час від часу лунають сирени повітряної тривоги. Здебільшого люди дивляться на свої телефони та вирішують, як діяти, залежно від рівня загрози.

Минулої ночі моніторингові канали, такі як Telegram, попереджали мешканців Києва про потенційно потужну атаку з використанням не лише дронів, а й ракет.

Вони не завжди точні, але цього разу сирени повітряної тривоги лунали, і люди слухали.

Приглушене гупання роботи протиповітряної оборони, що перехоплює дрони та ракети, було саундтреком більшості ночі. Люди можуть спати крізь це.

Але потім, близько 03:00, пролунав гучний вибух – звук ракети, що влучила в будівлю. Цього було достатньо, щоб розбудити людей по всьому місту.

Люди поспішали до укриття. Час від часу ми чули дзижчання дрона над головою; потім спалахи світла, коли деякі збивали, і вони падали з неба.

Після великого вибуху, що розбудив нас, ми бачили величезні стовпи диму на горизонті.

Це, як ми тепер знаємо, був удар по Дарницькому району на лівому березі Києва.

Його вразила щонайменше одна ракета, у ніч, коли Росія випустила майже 600 безпілотників та понад 30 ракет, за даними українських військових.

Ракетні та дронові удари були зафіксовані у 13 різних місцях, а атака на Дарницю стала найсмертоноснішою.

Прибувши на місце в середу вранці, ми могли на власні очі побачити наслідки.

Ракета пробила середину низькоповерхового багатоквартирного будинку; п’ять поверхів повністю обвалилися там, де вона влучила.

Рятувальники залазили на уламки – деякі з них ще диміли.

Цегляні та ковані балкони були викривлені від вибуху, деякі висіли на волосині. Горщики з квітами та кошики з фруктами стояли на розбитих підвіконнях, нагадуючи про сім’ї, які до кількох годин тому жили за цими стінами.

Екскаватори та вантажівки вишикувалися, щоб забрати уламки будівлі та розчистити шлях для працівників, які намагалися просіювати уламки в надії знайти живих.

Періодично виносили носилки з мішками для тіл – жертв, знайдених у завалах.

Неподалік, на стільці сиділа Ірина Куценко, тримаючи телефон біля вуха.

З 03:30 вона відчайдушно намагалася зв’язатися зі своєю матір’ю Любов’ю. Щоразу, коли вона телефонує, телефон просто гуде.

«Ти ніколи не думаєш, що саме твій будинок буде уражений», – каже вона, починаючи плакати. Її мати не хотіла йти в укриття. Вона ходила повільніше, ніж Ірина, тому вирішила сховатися в коридорі.

«Ці атаки дуже жорстокі», – каже Ірина. «Вони трапляються в час, коли люди сплять, і ти не можеш зорієнтуватися».

«І вони атакують усім одночасно – ракетами і «Шахедами» (дронами). Вони всі атакують одночасно. Так неможливо жити».

Також на місці був Міністр закордонних справ Андрій Сибіга.

Що означають ці атаки для нинішньої спроби покласти край війні? Запитую я його.

«Це чистий приклад терористичної атаки», – каже він мені. «Це відповідь Росії на всі наші мирні пропозиції та всі наші мирні зусилля».

Кількість загиблих у Києві зростала протягом дня, щонайменше 19 загинули, включаючи чотирьох дітей.

Оксана Румпік, 54 роки, та її чоловік Михайло пережили ракетний удар по багатоквартирному будинку, але їхній золотистий Volvo був пошкоджений осколками.

«Я просто не можу», – каже вона, не в змозі закінчити речення, коли її запитали, що вона думає про російські удари.

«Люди гинуть, прості люди гинуть. Так багато гине, ви просто не можете собі уявити».

Її чоловік вважає, що єдиний шлях до миру – це без Володимира Путіна.

«Якщо будуть переговори та мир, Путін [не може] бути президентом», – каже він, перш ніж визнати, що це малоймовірний сценарій, оскільки він тримається за владу.

Минуло 40 місяців від повномасштабного вторгнення Росії, але реальність війни в українській столиці ніколи не буває далеко.