Під час усіх своїх поїздок завжди дивлюся, як українські міста втілюють безбар’єрність. Патроную численні заходи з її запровадження і впевнена: вона потрібна не лише людям з інвалідністю чи тим, хто отримали поранення через російський напад (хоча їм передусім), але й усьому суспільству. Бо кожна людина в певний період життя може бути маломобільною, хворою, втомленою. Те, що називається дружнім середовищем, робить кращим і міста, і всіх у них.

?Тож сьогодні, відвідуючи Славутич – те саме легендарне місто атомників, – мала нагоду подивитись, як втілюється державна Стратегія безбар’єрності там. Іще 24 листопада 2020 року зі Славутичем було підписано Меморандум про розвиток безбар’єрної архітектури в межах ініціативи «Без бар’єрів». А в червні 2021 року тут уперше в Україні з’явилася посада радника міського голови з безбарʼєрності.

Відтоді місто пережило російську окупацію та, як усі ми, змінилося під час боротьби із загарбником. Нині у Славутичі понижують бордюри та створюють пандуси, облаштовано безбар’єрні спортивні майданчики, відкрито кілька безбар’єрних лікарняних палат. У планах – переобладнати стару поліклініку в Центр розвитку бізнес-ініціатив і компактного проживання для ВПО, у якому люди зможуть отримати не лише житло, але й можливості для самозайнятості або реалізації бізнес-ідей.

Війна не може бути виправданням незробленого, якщо йдеться про добробут людей. Тож покращуватися й розвиватися – завдання кожного міста та населеного пункту. Навіть під час оборони. Особливо під час оборони.