Стаття 4 Північноатлантичного договору дозволяє державам-членам ініціювати офіційні консультації всередині Альянсу щодо загроз їхній безпеці. Важливо розуміти, що ця стаття не зобов’язує Альянс до військових дій. Вона створює механізм для обговорення та координації дій у відповідь на потенційні чи реальні загрози, що постають перед будь-яким членом НАТО. Це ключовий інструмент для превентивного реагування та підтримки колективної безпеки.

Використання Статті 4 означає, що одна або кілька країн-членів вважають, що їхня територіальна цілісність, політична незалежність або безпека перебувають під загрозою. У таких випадках вони можуть звернутися до Ради НАТО, яка є головним дорадчим органом Альянсу. На засіданні Ради обговорюється ситуація, аналізуються потенційні ризики та розробляються спільні позиції чи заходи. Це може включати обмін розвідувальною інформацією, посилення присутності військ у певних регіонах або інші дипломатичні та консультативні кроки.

Однак, Стаття 4 не містить зобов’язань щодо застосування сили. Рішення про військову відповідь, якщо вона буде необхідна, приймається відповідно до Статті 5 Вашингтонського договору, яка передбачає колективну оборону, коли напад на одного члена розглядається як напад на всіх. Таким чином, Стаття 4 відіграє роль раннього попередження та інструменту дипломатичного реагування, що підкреслює превентивний характер Альянсу та його прихильність до мирного вирішення конфліктів, водночас зберігаючи готовність до захисту.

Це положення особливо важливе в умовах зростання регіональної нестабільності та різноманітних викликів безпеці, з якими стикаються країни-члени. Воно забезпечує платформу для відкритого діалогу та спільних дій, зміцнюючи євроатлантичну безпеку. Розуміння нюансів Статті 4 є ключовим для усвідомлення механізмів функціонування НАТО та його здатності реагувати на сучасні виклики.