Трудові права мобілізованих: Захист та гарантії для працівників. Чинне законодавство України передбачає комплекс правових норм, спрямованих на регулювання трудових прав працівників, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, в особливий період. Управління соціального захисту населення Бориспільської міської ради акцентує увагу на ключових аспектах законодавства, щоб забезпечити дотримання трудових прав мобілізованих та уникнути їх порушень.

Згідно з чинним законодавством, працівникам, які виконують державні або громадські обов’язки (якщо вони можуть здійснюватися у робочий час), гарантується збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку. Працівники, залучені до виконання обов’язків, визначених законами України “Про військовий обов’язок і військову службу”, “Про альтернативну (невійськову) службу” та “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, користуються відповідними гарантіями та пільгами.

Зокрема, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, в особливий період, або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, зберігаються місце роботи, посада та компенсується середній заробіток з бюджету. Це положення діє на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації. Важливо, що це стосується підприємств, установ, організацій незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата компенсацій здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку (ч.3 ст. 119 КЗпП).

Також, за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період, та підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу за контрактом (але не більше ніж на строк укладеного контракту), зберігаються місце роботи, посада та компенсується середній заробіток з бюджету (ч. 4 ст. 119 КЗпП). Аналогічно, ці гарантії поширюються на працівників, які отримали поранення під час проходження військової служби та перебувають на лікуванні, потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми.

Право на збереження робочого місця за мобілізованим працівником протягом строку, що перевищує один рік, також передбачено абзацом другим частини 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу». Це означає, що гарантії щодо збереження робочого місця, середньої зарплати та інші продовжуються. Вказане положення набрало чинності 08 лютого 2015 року.

Початком військової служби для громадян, призваних під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату. Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.

Працівникам виплачується середній заробіток за місцем праці із розрахунку за останні 2 місяці роботи (постанова КМУ від 8 лютого 1995 р. № 100). Порядок виплати компенсації підприємствам, установам або організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 р. № 105.

Для отримання компенсації, підприємство, установа або організація подає щомісяця до 15 числа органу соціального захисту населення звіт про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, погоджений районним (міським) військовим комісаріатом. Строки виплати заробітної плати встановлено статтею 115 КЗпП України, а саме регулярно в робочі дні, але не рідше двох разів на місяць.

Звільнення працівника, призваного на військову службу, протягом року є незаконним. Незаконно звільнений працівник має бути поновлений на роботі самим роботодавцем або в судовому порядку з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпПУ). Кримінальна відповідальність за незаконне звільнення передбачена ст. 172 Кримінального кодексу України, а адміністративна – ч. 1 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення.