“Це, – каже доктор Анас аль-Хурані, – з змішаної братської могили.”

Голова нещодавно відкритого Сирійського ідентифікаційного центру стоїть біля двох столів, завалених стегновими кістками. На кожній ламінованій білій скатертині 32 людські стегнові кістки. Вони акуратно вирівняні та пронумеровані.

Сортування – перше завдання цього нового ланцюга від злочину до справедливості в Сирії. «Змішана братська могила» означає, що трупи кидали один на одного.

Існує ймовірність, що ці кістки належать деяким із сотень тисяч людей, які, як вважається, були вбиті режимами поваленого президента Башара аль-Асада та його батька Хафеза, які разом правили Сирією понад п’ять десятиліть.

Якщо так, каже доктор аль-Хурані, вони були серед нещодавніх жертв: вони померли не більше року тому.

Доктор аль-Хурані є судовим стоматологом: зуби можуть розповісти набагато більше про тіло, каже він, принаймні, коли йдеться про встановлення особи людини.

Але зі стегном працівники лабораторії в підвалі цієї присадкуватої сірої офісної будівлі в Дамаску можуть розпочати завдання: вони можуть дізнатися зріст, стать, вік, яку роботу вони мали; вони також можуть бачити, чи була жертва піддана тортурам.

Золотим стандартом ідентифікації, звичайно, є аналіз ДНК. Але, каже він, у Сирії є лише один центр тестування ДНК. Багато з них були зруйновані під час громадянської війни в країні. І «через санкції багато попередніх хімікатів, які нам потрібні для тестів, зараз недоступні».

Їх також поінформували, що «частини приладів можна використовувати для авіації, а отже, для військових цілей». Іншими словами, їх можна вважати «подвійного використання», і тому забороненими багатьма західними країнами для експорту до Сирії.

Додайте до цього вартість: 250 доларів США (187 фунтів стерлінгів) за один тест. І, каже доктор аль-Хурані, «у змішаній братській могилі вам потрібно зробити близько 20 тестів, щоб зібрати всі частини одного тіла». Лабораторія повністю покладається на фінансування Міжнародного комітету Червоного Хреста.

Новий уряд ісламістських повстанців, які стали правителями, каже, що те, що вони називають «перехідним правосуддям», є одним із їхніх пріоритетів.

Багато сирійців, які втратили родичів і втратили будь-який слід про них, повідомили, що вони залишаються незадоволеними та розчарованими: вони хочуть побачити більше зусиль від людей, які остаточно вигнали Башара аль-Асада з влади в грудні минулого року після 13 років війни.

Протягом тих довгих років конфлікту сотні тисяч людей було вбито, а мільйони переміщено. І, за однією оцінкою, понад 130 000 людей зникли безвісти.

За нинішніми темпами може знадобитися місяці, щоб ідентифікувати лише одну жертву із змішаної братської могили. «Це, – каже доктор аль-Хурані, – буде роботою багатьох-багатьох років».

Одинадцять із цих «змішаних братських могил» розкидані навколо чудового, безплідного пагорба за межами Дамаска. BBC є першими міжнародними ЗМІ, які побачили це місце. Могили зараз добре видно. За роки, що минули з моменту їх викопування, їхня поверхня просіла в суху кам’янисту землю.

Разом з нами Хусейн Алаві аль-Манфі, або Абу Алі, як він себе також називає. Він був водієм у сирійській армії. «Мій вантаж, – каже Абу Алі, – був людськими тілами».

Цю компактну людину з сивочолою бородою розшукали завдяки невтомній слідчій роботі Муаза Мустафи, сирійсько-американського виконавчого директора Сирійської надзвичайної оперативної групи, американської правозахисної групи. Він переконав Абу Алі приєднатися до нас, щоб засвідчити те, що Муаз називає «найгіршими злочинами 21-го століття».

Абу Алі перевозив вантажі трупів на кілька місць протягом більше 10 років. На цьому місці він приїжджав в середньому двічі на тиждень приблизно протягом двох років на початку демонстрацій, а потім війни, між 2011 і 2013 роками.

Режим завжди був однаковим. Він вирушав до військової або охоронної установи. «У мене був причіп 16 м (52 фути). Він не завжди був заповнений до країв. Але в середньому у мене було, я гадаю, від 150 до 200 тіл у кожному вантажі».

Про свій вантаж він каже, що переконаний, що це були мирні жителі. Їхні тіла були «понівечені та закатовані». Єдиними ідентифікаційними ознаками, які він міг бачити, були номери, написані на трупі або приклеєні до грудей чи чола. Номери визначали, де вони загинули.

Їх було багато, сказав він, з «215» – сумнозвісного центру військової розвідки в Дамаску, відомого як «Філія 215». Це місце, яке ми знову відвідаємо в цій історії.

У причепі Абу Алі не було гідравлічного підйомника, щоб перекинути та скинути його вантаж. Коли він під’їжджав до траншеї, солдати витягували тіла в яму одне за одним. Потім фронтальний навантажувач трактора «розплющував їх, стискав їх, заповнював могилу».

Прибули троє чоловіків із зморшкуватими обличчями із сусіднього села. Вони підтверджують історію про регулярні відвідування військових вантажівок цього віддаленого місця.

А як щодо людини за кермом: як він міг робити це тиждень за тижнем, рік за роком? Що він говорив собі щоразу, коли сідав у кабіну?

Абу Алі каже, що навчився бути німим слугою держави. «Ти не можеш сказати нічого хорошого чи поганого».

Коли солдати скидали трупи у щойно викопані ями, «я просто відходив і дивився на зірки. Або дивився вниз, у бік Дамаска».

Дамаск – саме сюди нещодавно повернулася Малак Ауде після багатьох років біженства в Туреччині. Сирія, можливо, звільнилася від задушливої хватки династичної диктатури Асадів. Малак все ще відбуває довічне ув’язнення.

Протягом останніх 13 років вона була замкнена в щоденному розпорядку болю та туги. Це був 2012 рік, через рік після того, як деякі люди Сирії наважилися підняти протест проти свого президента, її двоє синів зникли.

Мухаммед був ще підлітком, коли його призвали до армії Асада, коли демонстрації поширилися, а смертоносні репресії режиму спровокували повномасштабну війну.

Він ненавидів те, що бачив, каже його мати. Мухаммед почав ухилятися, і навіть сам пішов на демонстрації. Але його вистежили.

«Вони зламали йому руки і били по спині», – каже його мати. «Він провів три дні без свідомості в лікарні».

Мухаммед знову пішов у САМОЗВІЛЬНЕННЯ. «Я оголосила його зниклим безвісти, – каже Малак. – Але я його переховувала».

У травні 2012 року 19-річному Мухаммеду не пощастило. Його спіймали разом із групою друзів. У них вистрілили. Малак каже, що офіційного повідомлення не було. Але вона завжди припускала, що його вбили.

Через шість місяців молодшого брата Мухаммеда, Махера, витягли зі школи офіцери. Це був другий арешт Махера. Він ходив на акції протесту в 2011 році у віці 14 років. Це призвело до його першого арешту. Коли його випустили з-під варти, через місяць він був у нижній білизні, покритий, каже його мати, опіками від сигарет, ранами та вошами. «Він був наляканий».

Малак вважає, що Махер зник зі школи в 2012 році, тому що влада виявила, що вона переховувала його старшого брата. Зараз, вперше за 13 років, Малак повертається до тієї школи, відчайдушно намагаючись отримати будь-яку підказку про те, що сталося з Махером.

Нова директорка школи приносить кілька пошарпаних червоних бухгалтерських книг. Малак проводить пальцем по рядах імен, а потім знаходить ім’я свого сина. Грудень 2012 року, у записі просто сказано: Махер виключений зі школи, оскільки він не з’являвся на уроках протягом двох тижнів.

Немає пояснення, що саме держава його зникла. Є й інше: знайдено папку з шкільними документами Махера. Її обкладинку прикрашає фотографія мудрого Башара аль-Асада, який задумливо дивиться в далечінь. Малак бере ручку зі столу директорки та закреслює фотографію. Шість місяців тому цей жест міг бути смертельним.

Протягом багатьох років єдиним, за що Малак могла триматися, були двоє чоловіків, які стверджують, що бачили Махера у «Філії 215» – тому самому військовому слідчому ізоляторі, з якого вийшло стільки трупів, щоб Абу Алі перевозив їх.

Один зі свідків сказав Малак, що її хлопець розповів йому щось про своїх батьків, що, за словами його матері, знав тільки він. Це був точно він. «Він попросив цього чоловіка сказати мені, що в нього все добре». Малак важко зітхає і випускає сльози, запихає порвану серветку в куточки очей.

Для Малак, як і для багатьох сирійців, падіння Асада було не просто днем ​​радості, а й надії. «Я думала, що Махер вийде з в’язниці з імовірністю 90%. Я його чекала».

Але вона навіть не змогла знайти ім’я свого сина у списках в’язнів. І тому пульсуючий біль продовжує текти через неї. «Я почуваюся загубленою та розгубленою», – каже вона.

Її власний молодший брат, Махмуд, був убитий танком, який стріляв по мирних жителях у 2013 році.

«Принаймні, у нього були похорони».