Найважча тема для розмови — тема насильства. Це виклик, який стоїть перед суспільством.

Другий день на конференції VAC ми говоримо саме про це. І кожне слово, кожна історія болить. У різних країнах — різний підхід до відповідальності, різні механізми виявлення, різні процедури. Але є одне, що об’єднує всіх — мовчання. Мовчання, яке дозволяє насильству процвітати.

Так, законодавство потрібно удосконалювати — це безумовний факт. Його імплементація та ефективність є критично важливими. Але ще важливіше — навчитися не мовчати. Бо поки ми мовчимо — поки мовчать діти, поки мовчать дорослі, які стали жертвами насильства, — воно продовжує існувати. Поки ми мовчимо — насильство має над нами владу: над нашими діями, над нашим сьогоденням і над нашим майбутнім. Кожне невисловлене слово — це простір для страху.

Ми маємо говорити.
Маємо, щоб почули.
Маємо, щоб зцілитися.

Кожна людина, яка страждає від насильства, повинна знати — вона не одна. Її біль не ізольований, не непомітний. Її історія — не тиша, а початок шляху до свободи.

В Україні, у країні, де триває війна, кожен із нас має свою травму. Вона невидима, але дуже глибока. Вона лікується роками, потребує терпіння та підтримки. І лише від нас залежить, наскільки сильну владу вона матиме над нами. Ми можемо зробити її меншою — якщо будемо говорити. Ділитись болем із тими, хто здатен зрозуміти. Слухати тих, хто найбільше потребує, щоб їх почули. Це перший крок до подолання.

Немає людей, яким легко говорити про насильство. У кожній історії — сором, біль, страх. Але водночас — і сила. Бо коли людина наважується говорити, вона повертає собі владу над власним життям. Це акт мужності, що відкриває двері до відновлення.

Моя бабуся, яка пережила Другу світову війну, часто повторювала: «Моя найбільша мрія — щоб мої діти, онуки і правнуки ніколи не бачили, що таке війна». Але сталося не так. Ми не знаємо, якою страшною була та війна, але ми вже точно знаємо, якою страшною може бути війна сьогодні. Чи могла моя бабуся уявити, що її онуки і правнуки житимуть під звуки сирен, ракет і шахедів? Що вони спатимуть в укриттях, підвалах, метро — і вранці знову йтимуть у дитячі садочки, школи, на роботу. Кожного дня знову повертатимуться до життя — не знаючи, яке сьогодні може стати останнім.

На конференції в Бухаресті я мала нагоду поділитися історією 10-річного Андрія з Херсона – хлопчика, який мріє стати пожежником, щоб рятувати людей. Дитини, яка вже пережила більше, ніж будь-яка дитина мала б знати: перерване навчання, страх під обстрілами, розлуку з батьком і тягар передчасного дорослішання в країні, що живе у стані війни. Його історія — це приклад стійкості та надії.

Щиро дякую UNICEF Ukraine та всім партнерам за можливість говорити на весь світ про наш біль, про досвід, який переживають українські діти та сім’ї, і про силу, з якою ми щодня обираємо життя і надію. Ці слова підтримки та розуміння є надзвичайно важливими для кожного, хто проходить через складні випробування.