Схилися наді мною, капелане,
Прости усе, що Бог іще не встиг.
Я з тих, без кого вічність не настане.
Я з тих, всечесний отче, я із тих.
Твій хрест хитнеться тихо наді мною.
До нього не дотягнуться уста.
Це, отче, називається війною,
Як закриває очі висота…
Офірую, мій отче. І офіра
Стікає кров’ю до твоїх чобіт.
Явився Бог, як уселенська міра,
Світи мої зрікаються орбіт.
І небо розверзається, як рани.
Такі смердючі запахи війни.
Схилися наді мною, капелане.
Мій стогін у молитву наверни.

Цей вірш яскраво розкриває глибину, сутність та міру величезного морального навантаження, яке лягає на плечі військового капелана під час війни. Адже капелан — це не просто священик. Він у першу чергу, товариш, друг і побратим воїна. Він завжди вислухає, дасть пораду, допоможе і словом, і ділом. Він ділить з солдатом не лише хліб і воду, печалі та радості, а також несе разом з ним тягар війни, допомагаючи вистояти, не впасти духом і продовжити боротьбу.

Капелан 3 окремої важкої механізованої Залізної бригади протоієрей Ігор Ковалик сповна відчув на собі важку ношу душпастирської діяльності під час війни у бойовому з’єднані. На питання, чи не важко йому служити, отець Ігор завжди цитує слова Євангелія від Матвія: «Візьміть на себе ярмо Моє і навчіться від Мене. Бо ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!».

Втім, попри оптимізм, війна все ж залишає на серці болючі подряпини, а пам’ять не дозволяє забути трагедії, що принесли на нашу землю московські бузувіри. Одним з найважчих моментів війни для отця Ігоря стала трагедія у селі Гроза на Харківщині.

5 жовтня 2023 року російські виродки здійснили цілеспрямований удар ракетою «Іскандер» по кафе, де грозянці зібралися на поминальний обід після перепоховання загиблого на російсько-українській війні земляка — Андрія Козира.

Внаслідок удару загинуло 59 мешканців села. Капелану Залізної бригади, яка звільняла село та продовжує боронити край, довелося проводити заупокійне богослужіння за загиблими та проводжати їх в останню путь. В пам’ять про ті події лейтенант Ковалик прийняв позивний «Гроза».

Серед радісних найпам’ятніших моментів отець Ігор з особливою теплотою згадує фронтове вінчання. Коли до одного з офіцерів приїхала дружина, і на прохання подружжя капелан обвінчав їх.

— Це незабутньо-хвилююче: армійські шоломи замість вінців та усмішки побратимів навколо, — розповів священик.

Також йому доводилося й хрестити військовослужбовців, які на війні знайшли свій шлях до Бога.

Молодий, завзятий, людяний, з величезним почуттям гумору капелан Ігор Ковалик використовує його у своїй душпастирській діяльності. Одного разу він приїхав у підрозділ до хлопців, які щойно повернулися з передових позицій. Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти їхній стан.

— Хлопці вкрай втомлені, можна сказати виснажені. Зрозумів, проповіді тут не пройдуть, не той настрій у бійців, — згадує капелан. — То я почав з анекдотів. За деякий час з’явилися посмішки на обличчях, залунав сміх, хлопці ожили, напруга спала. Згодом були і розмови про Бога, і проповідь, і молитва…

Отець Ігор вважає, що йому дуже повезло у житті. Адже в юності мріяв, як і батько, стати священиком, а також часто задумувався про військову кар’єру. І ось обидві мрії збулися.

— Якби не війна, я був би дуже щасливим, — наголосив душпастир…

Про капелана Залізної бригади, службу, війну та життя — дивіться у відеосюжеті.

——————————-
Поезія — Богдан Томенчук.
Відеокліп — Віктор Чіпчар.