З глибоким сумом повідомляємо про зупинку серця волонтера, людини-символу доброти та самопожертви, Євгена Пантелеймоновича Петрашишена, батька волонтерського руху в мальовничому селі Поляна. Ця втрата є непоправною не тільки для його рідних, але й для всієї великої волонтерської родини України.

Життя Євгена Пантелеймоновича – це яскравий приклад безмежної любові до України. Він обрав повернутися на рідну землю, покинувши спокійне та забезпечене життя в Америці. Це був його свідомий вибір, продиктований не обов’язком, а великою любов’ю до Батьківщини.

Волонтер Євген Пантелеймонович був там, де найбільше потрібна допомога: на передовій, у військових шпиталях, серед тих, хто втратив надію. Тисячі людей знали його та чекали на підтримку. Він ніколи не відмовляв у допомозі, бо мав велике серце, сповнене співчуття до кожного. До останнього подиху він служив людям, не шукаючи слави чи визнання, а просто роблячи добро по-людськи.

Сьогодні Поляна та вся Україна оплакує втрату справжнього патріота. Ми втратили не просто волонтера, а батька, наставника, приклад щирості та великої душі. Важко усвідомити, що більше не почуємо його голосу та мудрих порад, але пам’ять про Євгена Пантелеймоновича назавжди залишиться в наших серцях, у кожному доброму вчинку, який ми зробимо, наслідуючи його приклад.

Вічна пам’ять, Євгене Пантелеймоновичу… Ви назавжди з нами. З любов’ю, з вдячністю, зі сльозами…

Вчора зупинилося серце людини, яка стала символом доброти, самопожертви й справжнього служіння іншим. Не стало Євгена Пантелеймоновича Петрашишена — батька волонтерського руху в селі Поляна.

Це непоправна втрата не лише для близьких, а й для всієї волонтерської родини. Його життя — це приклад безмежної любові до України.

Він жив у Америці, мав спокій і добробут, але залишив усе — дім, звичне життя, комфорт — і повернувся на рідну землю. Не тому, що мусив. А тому, що не міг інакше.

Він був всюди, де боліло. На фронті, в госпіталях, серед тих, хто втрачав надію. Його знали тисячі. Його чекали. До нього йшли по допомогу, і він ніколи не відмовляв. Бо мав величезне серце, яке боліло за кожного. До останнього подиху він служив. Без камер, без гучних слів, без слави — просто, по-людськи.
Сьогодні плаче Поляна. Плаче кожен, хто знав його. Ми втратили не просто волонтера. Ми втратили батька, наставника, приклад. Справжнього. Щирого. Великого.

Важко повірити, що більше не почуємо його голосу та мудрого погляду. Що більше не буде Євгена Пантелейовича поруч. Але він назавжди залишиться в нашій пам’яті, в кожному доброму вчинку, який ми зробимо — так, як учив він.

Вічна і світла пам’ять, Євгене Пантелейович…
Ви назавжди з нами.
З любов’ю. З вдячністю. Зі сльозами…