Коли перші звільнені заручники виходять з Гази, їх доставляють до Ізраїлю гелікоптером до Медичного центру Рабіна в Петах-Тікві, доктор Міхал Штейнман супроводжує їх на шостий поверх, відчиняє скляні двері та бачить, як вони возз’єднуються з найближчими родичами після понад 700 днів у полоні.

«Це привілей», — каже головна медсестра. «Це моменти, які я запам’ятаю, коли мені буде 70 чи 80 років. Вони символізують так багато цінностей – як медсестра, як мати, як жінка, як ізраїльтянка».

Двадцять заручників, що залишилися живими, мають бути звільнені згідно з угодою між Ізраїлем та ХАМАС. Деякі з них будуть доставлені до цієї лікарні.

Це буде третій випадок, коли відділення для заручників стане операційним після двох попередніх звільнень заручників у листопаді 2023 року та січні цього року. Команда відвідала відділення в суботу, коли медична команда дізналася імена заручників, яких вони будуть лікувати.

«Не існує такої галузі, як медицина полону, і ми її винаходимо», — сказала доктор Штейнман, коли команда дізналася імена заручників, яких вони будуть лікувати.

Персонал засвоїв два важливі уроки з двох попередніх звільнень заручників у листопаді 2023 року та січні цього року, каже вона.

Перший – бути «медичним детективом», намагатися зрозуміти, що сталося за довгі дні та ночі полону.

З ранішими, часто виснаженими, скутими, побитими заручниками, «у їхніх аналізах крові, у їхніх ферментах були речі, яких ми не могли зрозуміти».

Вони також дізналися, що симптоми можуть проявлятися через дні або тижні.

«Полон робить з вашим тілом те, що воно пам’ятає. Ви бачите всі ці шари. Потрібен час, щоб побачити, що сталося з їхніми тілами, з їхніми душами», — сказала вона.

«Ми досі дбаємо про заручників, які повернулися в січні та лютому, і щотижня ми відкриваємо для себе нові речі».

Інший урок – це давати час. Тут працює величезна кількість професіоналів з різних дисциплін: дієтологи, соціальні працівники, фахівці з психічного здоров’я, поряд з повним штатом медичного персоналу.

Але є також картка «не турбувати» на дверях кожної приватної кімнати звільненого заручника. Відлуння готелю є навмисним, як і подарункові набори, м’які меблі та м’яке освітлення, що доповнюють лікарняне ліжко та монітори. Є додаткове односпальне ліжко для тих заручників, які не хочуть залишатися наодинці на ніч, щоб партнер або родич міг спати поруч з ними. Їхні найближчі родичі також матимуть власну спальню прямо через коридор від кімнати заручника.

«Ви знаєте, медичні працівники орієнтовані на завдання. Є розклад», — каже доктор Штейнман. «Тут їм потрібно давати набагато більше простору. Потрібно вирішувати, що є терміновим, а що може почекати ще два дні. Потрібно бути скромним і гнучким, не втрачаючи медичної відповідальності».

Серед цих обов’язків — визначення того, що заручники, деякі з яких могли втратити більше половини своєї ваги в полоні, можуть їсти і як швидко.

Їхнє фізичне відновлення – лише частина історії. Каріна Шварц – директор соціальної роботи Медичного центру Рабіна. Вона ще один ключовий член команди, відповідальний не тільки за заручників, але й за їхніх найближчих родичів. Їм потрібно навчитися свого власного делікатного калібрування сімейної динаміки – коли говорити, а коли ні, каже вона.

«Найважливіше – це те, про що ми мовчимо», — каже вона. «Тому що, якщо ми сидимо в кімнаті, і хтось розповідає нам щось дуже складне про те, як вони ледь не померли в полоні, а ми мовчимо: це дуже гучна тиша».

Але водночас є потреба стримуватися. «Ми не можемо говорити про два роки за тиждень. Заручникам потрібен простір і час. Їм також потрібна тиша. Ми повинні слухати. Слухати їхню історію».

Співробітники відділення повернення заручників підкреслюють, що їхня робота не закінчується, коли заручники повертаються додому. Триватиме медична та психологічна реабілітація, і заручників також потрібно підготувати, каже пані Шварц, до моменту, «коли прийде реальний світ».

Повідомлення, яке вона та її команда намагаються донести до заручників та їхніх родин, полягає в тому, що їх бачитимуть усі. Два роки вони були публічними фігурами.

«Всі захочуть бути друзями. Ми кажемо їм: нормально сказати «ні». Безпечно сказати «ні».

Поки що серед персоналу відчувається нервове передчуття.

«Ви б бачили мої повідомлення у WhatsApp», — каже доктор Штейнман, ізраїльська головна медсестра з пірсингом у носі та численними татуюваннями.

Практично кожен із її 1700 медсестер у медичному комплексі, за її словами, добровільно погодився взяти додаткові зміни у відділенні.

«Ви знову здобуваєте надію», — каже вона. «Працюючи тут, ви розумієте, що життя і люди — це добре. Ви розумієте силу людського духу».

І все ж, найбільше задоволення, каже вона, буде тоді, коли ця робота буде завершена.

«Це третій раз, коли ми відкриваємо відділення. Знати, що це останній раз: що коли ми закриємо це місце і скажемо, що місія виконана. Тоді ми знатимемо, що жах закінчився».