Угоди 2020 року, які свого часу були представлені як значний крок до стабільності на Близькому Сході, насправді мали дуже специфічний фокус. На відміну від очікувань, що ці договори вирішать затяжні конфлікти чи питання, пов’язані з палестинцями, їхні положення зосереджувалися насамперед на розвитку дипломатичних зв’язків та посиленні комерційної співпраці між окремими державами. Аналітики з самого початку попереджали, що прогнози щодо встановлення всеосяжного регіонального миру на основі цих угод є безпідставними, зважаючи на їхню обмежену спрямованість.

Ці домовленості, безумовно, ознаменували зміну в регіональній динаміці, відкриваючи нові канали прямої взаємодії, де раніше панувала ворожнеча. Рушійними силами стали економічні можливості та стратегічне узгодження проти спільних загроз. Дипломатичні прориви самі по собі були важливими, оскільки дозволили налагодити торгівлю та створити нові форми партнерства, які ще кілька років тому здавалися неможливими. Цей акцент на комерційних відносинах мав на меті побудувати фундамент взаємних інтересів, з надією, що економічна взаємозалежність природним чином призведе до більшої стабільності в регіоні.

Однак суттєвий недолік у наративі про «мирні угоди» полягав у їхньому свідомому ігноруванні центральних питань, зокрема палестино-ізраїльського конфлікту, який залишається основним джерелом нестабільності на Близькому Сході. Угоди свідомо обійшли стороною фундаментальні питання кордонів, поселень та прав палестинського народу, фактично ізолюючи цей ключовий спір від ширших зусиль з нормалізації. Таким чином, вони не змогли усунути корінні причини значної частини напруженості та насильства в регіоні.

Багато експертів застерігали, що без комплексного підходу до врегулювання глибоко вкорінених політичних розбіжностей та територіальних суперечок будь-який досягнутий «мир» буде поверховим і крихким. Угоди 2020 року, хоча й сприяли реалізації конкретних національних інтересів та розвитку двосторонніх комерційних відносин, не заклали основи для ширшої, інклюзивної архітектури регіонального миру. Натомість, вони поглибили існуючі розбіжності та, в деяких випадках, посилили почуття маргіналізації серед тих, чиї проблеми не були враховані.

Оптимізм навколо угод 2020 року значною мірою ігнорував складності регіону, що десятиліттями потерпав від конфліктів. Справжня регіональна стабільність вимагає більше, ніж просто дипломатичне визнання та комерційні підприємства; вона вимагає справжніх зусиль для забезпечення прав людини, самовизначення та справедливого розподілу ресурсів. Продовження нестабільності в різних частинах Близького Сходу слугує яскравим нагадуванням, що мир – це не просто відсутність війни, а наявність справедливості та інклюзивних рішень для всіх залучених народів.

Отже, хоча Угоди 2020 року, безсумнівно, змінили певні дипломатичні та економічні ландшафти, їхній заявлений потенціал відкрити еру тривалого миру на всьому Близькому Сході був, як правильно зауважили багато аналітиків, перебільшенням. Їхня спадщина – це спадщина обмеженої сфери дії, яка залишила фундаментальні виклики вирішення конфліктів і досягнення довготривалої стабільності значною мірою недоторканими. Розуміння цих угод означає визнання як їхніх досягнень в окремих сферах, так і їхніх суттєвих недоліків у врегулюванні ширшої регіональної нестабільності.