Три роки тиші…
Є втрати, до яких не звикають.
Є дні, які не минають — вони просто повертаються щороку болем.
Минуло три роки з дня загибелі Олега Вікторовича Ляховича.
Три роки, як війна забрала людину світлу, спокійну, справжню. Ту, що не шукала героїзму, але жила за совістю й обов’язком.
Олег був із тих, на кого можна спертися. Надійний. Добрий. Сильний без гучних слів. Він умів бути батьком, чоловіком, другом — і Воїном. Любив свою справу, вірив у тих, кого навчав, і ніколи не відступав від відповідальності.
Його життя обірвалося, війна не питає дозволу. Вона просто забирає.
39 років…
Це ще не про прощання.
Це про життя, яке мало тривати.
За Олегом залишився син, якому доведеться дорослішати з пам’яттю про батька-Героя, і дружина — з тишею, яку не заповнять слова. Цей біль неможливо розділити повністю, але ми схиляємо голови разом.
Три роки потому ми знову мовчимо.
Бо інколи пам’ять — це не слова.
Це біль, що живе всередині.
Світла пам’ять Олегу Ляховичу.
Вічна шана Воїну.