Ветеран з Рівненщини Віталій Сидорук із села Боремель Дубенського району втратив на війні ногу, але не втратив сили до життя. Чоловік, який звик постійно бути в русі, пережив складну адаптацію. Та не здався: переробив мотоблок на трактор, працює на городі, допомагає на кухні та малює картини. Він переконаний: ніколи не треба падати духом, жаліти себе, а шукати ресурси, щоб жити й приносити користь рідним.

Пʼять місяців на «нулі»

У мирному житті Віталій працював на будівництві, їздив на заробітки, бо мав дбати про сімʼю, де підростало троє дітей. Деякий час працював у Боремельській сільській раді. Колись любив малювати, але не мав часу на захоплення. Хіба думав, що на війні доведеться згадати улюблене заняття? У 2024 році за повісткою пішов служити. Потрапив у штурмовики. Так сталося, що вперше вийшов на позицію й провів на «нулі» аж пʼять місяців. Разом із побратимом на позивний «Зевс» сиділи у бліндажі й доповідали командуванню про ситуацію під самим носом у ворога.

Сьогодні Віталію не дуже хочеться згадувати ці непрості часи. Додає, що, аби урізноманітнити сірі будні, вирізав із вапняку, в якому був виритий бліндаж, різні фігурки. Фантазія допомагала творити та відволікала від тяжких думок. Воїн виколупував камінчик і враз бачив, що з нього може вийти казковий персонаж, квіточка якась чи автомат. Поки були на позиції, десятки фігурок вишикувались у бліндажі. Навколо дзижчали ворожі дрони, й виходити з-під землі було ризиковано. Тому більшість часу воїни проводили навприсядки.

– Від такого сидіння за пʼять місяців атрофувалися мʼязи, ноги не слухалися. Ми з нетерпінням чекали повідомлення, коли ж нас змінять, а його все не було, – розповідає Віталій. – Воду, харчі, інколи солодощі нам скидали з дронів. Але ж їх могли підбити, тому ми порціями ділили воду, робили сховок, щоб у разі чого мати запаси. Дуже сумував за рідними, бо не знав, як вони. Звʼязку ніякого не було. Час від часу здавалося, що ми застрягли тут назавжди. Вдома ніхто не знав, що зі мною. Чи живий, чи мертвий. Дружина ходила чорна, добивалася хоч якихось відомостей, але їй щоразу казали: «Він на позиції». Тільки раз мені вдалося послати додому звісточку у вигляді грошового переказу на день народження сина. Попросив про це офіцера, він толковий був, вислав гроші дитині.

Коли нас змінили, непросто було йти, бо ноги були, як ватяні. Дрони-камікадзе лякали своїм дзижчанням. Сто метрів ми не дійшли до своїх, як почався обстріл. Мені поранило обидві ноги. Я сказав побратимові Зевсу, щоб ішов далі сам. Але він затявся: «Ми стільки часу були разом, невже думаєш, що зараз тебе покину?» Наклав турнікет і дотягнув мене до точки евакуації, хоч і сам мав осколкові поранення ніг. Фактично, він врятував моє життя. Ось такі у нас воїни, й недаремно ми один одного називаємо побратимами, бо в біді не кидаємо.

«Ноги нема, а біль відчуваю»

З важким пораненням Віталій побував у різних медичних закладах України. Спочатку хотіли врятувати обидві ноги, але одну довелось ампутувати. Чоловік підрахував, що три місяці був лежачим. І в тяжкі хвилини зневіри рятувала підтримка рідних та… малювання. Чорною ручкою змальовані кілька блокнотів. Графічні сюжети, чіткі лінії вимагали певного зосередження та відволікали від накручування себе.

– У Клевані на Рівненщині для воїнів проводили заняття з арт-терапії. Мені вони дуже сподобалися й надихнули не закриватися в собі, а щось робити, – наголошує Віталій. – Ноги нема, але вона досі болить. Лікарі називають це явище «фантомними болями», типу, то в голові щось перекручується і відчувається біль там, де він ніяк не може бути. Мені зробили протез у Рівному, але з ним незручно ходити. Можу одягнути хіба для показухи, а так удома пересуваюся на колісних кріслах, які волонтери привезли. Я жартую, що в мене є одне хатнє крісло, яким у кімнатах їжджу, і друге – для роботи. Коли в гаражі щось кручу, то на ньому сиджу. Переробив мотоблок на трактор, вже на городі щось помагаю. За роботою день швидше минає. Як знаходиться вільний час – малюю. Виписую по інтернету картини за номерами й розфарбовую. Потім покриваю лаком, щоб довше зберігалися. Вже є десь 50 картин. У школі проводили виставку моїх робіт. Багато дарую знайомим.

Віталій натхненно розповідає про творчість. Показує фронтовий альбом, який розмалював сам і заповнив фото, коли був на позиції. Там багато знімків його фігурок з вапняку. А ще воїни, які його змінювали, винесли декілька й передали побратимові. Це особливий подарунок з передової, береже його. Віталій зазначає, що завжди бере активну участь в різних заходах, які проводяться для ветеранів. Стверджує, що вони допомагають хоча б на деякий час відволіктися від думок про війну. І тому радить воїнам, які вже демобілізовані, не копатися у своїх роздумах, переживаннях, а шукати улюблену справу, допомагати рідним. І жити-жити далі!