Вранці 24 лютого 2022 року В'ячеслав усвідомив: це повномасштабна війна. Питання, що робити, навіть не постало – звісно, захищати країну. Вже ввечері він вирушив на Харківщину, віз «подарунки» окупантам. Він зізнається, що був дуже розлючений на ворога. «Як це…на танках у мирні міста? Як це…вторгатися на чужу територію і вбивати? Так не можна!» В'ячеслав служив у правоохоронних органах, тож вміло володів зброєю. Ці навички стали в нагоді на фронті, куди він потрапив наприкінці березня. Він був у складі розвідувального підрозділу, захищав Херсонський напрямок. Життя змінилося під час одного з бойових виходів. Прямий постріл з танка, поранення, надійне плече побратима, який наклав турнікет, бо сил вже не було. Далі була швидка евакуація та тривала реабілітація. В'ячеслав стверджує – здатися не в його характері. Він не хоче цього. І не буде. Тому продовжує вчитися жити з протезом ноги. Він може кілька разів на день підніматися пішки на п’ятий поверх. Своїм прикладом він надихає інших ветеранів. Історія В'ячеслава – це приклад незламності та мужності перед обличчям війни, що спонукає всіх нас до боротьби за вільне майбутнє. Його рішучість і сила духу є джерелом натхнення. Навіть після важких випробувань він знаходить сили для подолання труднощів і продовжує жити повноцінним життям, залишаючись прикладом для тих, хто стикається з подібними викликами. Його історія – це свідчення незламності українського народу та його готовності боротися за свою свободу. Він не зламався під тягарем втрат та фізичних обмежень, а зумів знайти в собі сили для подальшого життя та боротьби. Його історія – це гімн мужності та незламності українського народу. Він є прикладом для наслідування для всіх українців, які зараз борються за свободу своєї країни. Його історія повинна надихати людей, які опинилися в подібних умовах. В'ячеслав – символ нескореності та незламності духу. #ТитаниUA

Вранці 24 лютого 2022 року В'ячеслав усвідомив – це повномасштабна війна. Питання, що робити, навіть на ставив – звісно захищати країну. Вже ввечері мчав на Харківщину, віз «подарунки» окупантам. Зізнається, був дуже злий на ворога. «Як це…на танках у мирні міста? Як це…увірватися на чужу територію і вбивати? Так не годиться!» В’ячеслав служив у правоохоронних органах, тож вправлятися зі зброєю вмів. Ці навички знадобилися на фронті куди потрапив вже наприкінці березня. Був у складі розвідувального підрозділу, боронив Херсонський напрямок. Життя змінилося в один з бойових виходів. Прямий постріл з танка, поранення, надійне плече побратима, який докрутив турнікет, бо сили вже не було. Далі швидка евакуація та довга реабілітація. В’ячеслав каже – взяти і здатися це не про нього. Не хоче так. Не буде. Тому продовжує навчатися жити з протезом ноги. Може за день декілька разів піднятися пішки на п’ятий поверх. Своїм прикладом він надихає інших ветеранів. #ТитаниUA

Переглянути відео у Facebook