Два роки… Два чорних роки для нашої родини, відколи наш Янгол, наш Синочок Юрасик, відійшов у вічність.

Нестерпний біль і пекучий сум краяють душу. Розум усвідомлює, що нашого світлого, життєрадісного хлопчика більше немає з нами, але серце вперто відмовляється вірити. Розуміємо, що війна принесла нещастя та горе в кожну українську родину, але біль втрати сина не вщухає… Це неможливо осягнути. Щомиті чекаєш телефонного дзвінка, жадаєш почути його рідний голос… Дивишся в мовчазні блакитні очі на портретах, обіймаєш його холодний кітель, вдихаючи запах пікселя, що вже зник…

Сльози та біль – відтепер моє щоденне існування. Навіть Бог не в силах повернути час назад. Усі мрії, надії на щасливе майбутнє поховані з тобою в могилі.

Ти був єдиним… А тепер – порожнеча. Розлука розриває серце на шматки. Світ став чужим і безрадісним. У душі поселилася одвічна пустота, і немає ліків від цих страждань.

Одного сина дав, а потім безжалісно забрав… А я любила його більше за життя…

У своїх думках постійно повертаюся у минуле. Нікому не віддам спогади про нього. Мій маленький син сміється на руках, він як Ангел, з такими ж блакитними очима, як у Юрасика.



Юрасик, вічна пам'ять тобі, наш Герою! Ти назавжди в наших серцях. Пам'ятаємо. Любимо. Сумуємо. Слава Україні! Слава Героям!