Олександр Арманаш народився 31 серпня 1970 року в селі Нижні Петрівці на Буковині. Разом із ним у світ прийшов брат-близнюк Юрій. Дитинство Олександра Арманаша минуло між Новоселицею та Глибокою, яка стала для нього рідним домом. Коли хлопцям було лише десять, трагічний випадок забрав життя Юрія. Ця втрата назавжди змінила Олександра. Згодом у родині народився молодший син Іван, і для нього Олександр став не просто старшим братом, а майже другим батьком.

У Глибоці Олександр Арманаш відвідував дитсадок, навчався у школах №1 та №2, а згодом здобув професію тракториста в Глибоцькому училищі. Після військової служби, у 1993 році, він одружився з Наталією. У подружжя народилися дві доньки — Мар’яна та Юлія. Олександр Арманаш працював у міліції, на залізничній станції, у будівельній бригаді, ремонтував будинки, перекривав дахи. Останнім місцем роботи став комунгосп, де він працював зварювальником. Він був людиною праці, яка вміла відповідати за своїх рідних і за свою справу.

22 травня 2023 року Олександра Арманаша призвали на військову службу. Він служив у військовій частині А4267, пов’язаній із 10-ю окремою гірсько-штурмовою бригадою «Едельвейс». Для Буковини ця бригада є особливою, адже її воїни тримали найтяжчі напрямки російсько-української війни. Олександр виконував обов’язки водія 3-го гранатометного відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки. Він пішов на фронт зрілим чоловіком, за плечима якого були родина, професія, роки праці та життєвий досвід.

9 серпня 2023 року Олександр Арманаш брав безпосередню участь у бойових діях на території Донецької області, стримуючи збройну агресію російських військ. 28 лютого 2024 року він перебував на позиції з позивним «Фазан» у районі села Берестове Донецької області. Близько 6:30 ранку група отримала наказ зайняти позицію, яка, за наявною інформацією, не була зайнята ворогом. Коли військові наблизилися до бліндажа, звідти пролунала автоматна черга. Унаслідок стрілянини загинув солдат Роман Ключик, а солдат Винокур отримав поранення. Група почала відходити, але над ними з’явився ворожий дрон, невдовзі почався мінометний обстріл. Були важко поранені Крічун, Винокур і Пробитий. Евакуація Олександра Арманаша виявилася неможливою. Вогонь противника не дозволяв дістатися до позиції, тіло загиблого не вдалося забрати. З 28 лютого 2024 року Олександр Арманаш офіційно вважався безвісти зниклим.

Для родини почалася страшна невизначеність. Важка звістка про зникнення сина підкосила здоров’я батька. Він вірив і надіявся, що син живий, але не дочекався — помер через півтора року після зникнення Олександра. Дружина Наталія, доньки Мар’яна та Юлія, мама, брат Іван, рідні жили між надією та страхом. Два роки і чотири місяці тривало це очікування. Лише у червні 2026 року судом Олександра Арманаша було визнано загиблим.

Пам’ять про Олександра Арманаша не обмежується останнім боєм. Для доньок він назавжди залишиться татом, для дружини — чоловіком, для Івана — старшим братом, який після втрати Юрія став для нього майже другим батьком. Для рідних — людиною, чиє ім’я пов’язане не лише з родиною Арманашів, а й із захистом України. Його шлях воїна був недовгим у часі, але значущим за змістом. Олександр Арманаш прийшов захищати Україну не заради слави, а тому, що за його спиною стояли сім’я, рідна Глибока, земля і країна. Пам’ять про таких людей переходить від батьків до дітей, від дітей до онуків — як тиха, але незнищенна вдячність за життя, віддане Україні.

@читачі