Найгірша смерть в сільської хати,
Коли подвір'я затиха...
Коли нема кому сказати,
"Я тут бабусю, вже прийшла"
Повільно трави забирають
Відбитки стомлених слідів.
Сюди тепер не поспішають,
Вже й комин звик до холодів.
Холодна піч посеред хати,
Забула аромат грибів.
Нама кому їх тут збирати,
Й палити вогник, щоб димів.
Десь серед трав, згубились квіти,
Що їх садили навесні.
Десь по світах розбіглись діти,
Навіщо хата у селі...?
А в хаті фото чорно-білі,
В барвистих арках рушників.
Там бабця, ще в вінку весільнім,
І дід найкращий з женихів.
Стоїть велика синя лава,
Гостей чекає..та дарма.
Кому до неї тепер справа,
Був рід великий - вже нема.
Паркан вклонився тут доземно,
Хто ж його стане піднімать?
Тут тихо так, що аж нестерпно,
Нема кому і заспівать...
Колись тут пісню шанували,
Співали гучно, як могли.
Тут покоління колисали,
В колисці плетеній з лози.
А нині доживає хатка,
Вже свого віку до кінця.
Залишиться хіба, що згадка
Про двір дитинства, як взірця.
©Maria Pavlishina
Фото взято з мережі.