Сьогодні Гребінківщина провела в останню земну дорогу свого Захисника — Станіслава Каліновського.
Довгою була його дорога додому.
Довгими були два роки болісного очікування для рідних. Два роки між надією і відчаєм. Два роки молитв, безсонних ночей, важких думок і сподівань на диво. Та війна, яка безжально випробовує українські родини, поставила свою гірку крапку.
І ось сьогодні рідна земля нарешті прийняла свого сина.
Під звуки Державного Гімну, схиливши голови та стримуючи сльози, люди проводжали воїна, який віддав своє життя за Україну. Його шлях завершився далеко від дому, серед палаючого Донбасу, але спочинок він знайшов там, де зробив свої перші кроки, де шумлять знайомі дерева і де кожна стежина пам’ятає його дитинство.
Найтяжче горе сьогодні було в очах доньки. У тих сльозах — цілий світ, який уже ніколи не буде таким, як раніше. У тих сльозах — любов до батька, яку не змогла зламати навіть війна. Поруч у скорботі схилили голови брати, рідні, друзі, побратими та всі, хто знав Станіслава.
Здавалося, навіть небо цього дня сумувало разом із людьми.
Україна платить страшну ціну за свою свободу. Найкращі сини й доньки стають до лав Небесного війська, залишаючи на землі біль, який неможливо виміряти словами. Але разом із цим вони залишають нам і свій заповіт — бути сильними, берегти державу, за яку вони віддали найдорожче.
Станіслав дочекався повернення додому. Не так, як мріяли рідні. Не так, як чекала донька. Але рідна земля обійняла свого Героя, а українське небо прийняло ще одного воїна, який віднині триматиме свою варту у вічності.
Сьогодні над його могилою лунали молитви. А разом із ними — невимовний біль, людська вдячність і свята пам’ять.
Спочивай з миром, Воїне.
Твій подвиг житиме у серцях людей, твоя мужність — в історії України, а твоє ім’я назавжди залишиться серед тих, хто віддав життя за свободу рідної землі.
Вічна пам’ять Герою.
Герої не вмирають.