Сьогодні ми вшановуємо День пам’яті медиків, чиї серця зупинила війна. Для російських окупантів не існує міжнародних конвенцій, правил чи людської моралі – милосердя та порятунок стали для них головною мішенню. Снаряди та кулі наздоганяли медиків під час евакуації поранених, у стабілізаційних пунктах, у цивільних лікарнях, у власних домівках під час нічних обстрілів або просто дорогою на роботу, де на них чекали пацієнти. Вони – герої, які дарували надію та тримали межу між життям і смертю для всього нашого народу. Бути медиком в умовах війни – це щоденний свідомий героїзм. Це вибір залишатися на робочому місці під звуки сирен, оперувати при світлі ліхтариків і віддавати власну безпеку заради порятунку інших. Подвиг кожного загиблого медика продовжується в тисячах врятованих життів, у серцях повернутих додому захисників та в кожному новому дні нашої країни. Ми пам’ятаємо кожного, хто віддав життя, рятуючи інших. Їхня самопожертва – неоціненний внесок у нашу боротьбу. Кожен медик, який загинув на фронті або в тилу, є символом незламності українського народу. Віддаючи шану цим героям, ми маємо продовжувати їхню справу – боротися за життя та незалежність. Нехай їхній приклад надихає нові покоління лікарів, медсестер та всіх, хто обрав професію рятувати. Їхні імена назавжди в нашій пам’яті. Вічна слава загиблим медикам!