Червень знову приносить у серця близьких та побратимів невимовний біль втрати, який не здатен стерти час. Минають роки з дня, коли Україна втратила одного зі своїх відданих синів — солдата Андрія Петровича Тимощука.
Андрій Петрович народився під лагідним серпневим сонцем 1972 року в Теофіполі на Хмельниччині. Тут він ходив до школи, вчився дружити, мріяв і здобував перший фах. Життя крутило свої дороги, і згодом його новим домом стало село Галущинці на Тернопільщині. Проста чоловіча доля: праця, родина, щоденні турботи. Хто знав, що під цією скромністю ховалася душа справжнього велетня, здатного закрити собою рідну землю.
Лютий 2015 року покликав його туди, де дихала війною Станиця Луганська. Андрій пішов без вагань. Два місяці виснажливих навчань у Львові та на Закарпатті — і ось він уже водій-мінометник 128-ї бригади. Хлопці на передовій знали: якщо за кермом Андрій, міни будуть доставлені вчасно. Він мав той рідкісний авторитет, який не завойовують криком, а здобувають надійністю. Патріотизм для нього не був гучним словом, — це був його щоденний вибір ризикувати життям.
А 12 червня все обірвалося. Російські «Гради» безжально випалили небо над українськими позиціями. Андрій загинув миттєво, залишивши по собі тільки пам’ять і невимовну пустку. 18 червня земля Галущинців прийняла свого героя.
Кажуть, людина живе доти, доки її пам’ятають. Андрій Тимощук живе у двох серцях — у своїх синах. Вони народилися у різних шлюбах, виросли за різних обставин, але сьогодні їх об’єднує одне велике, спільне горе і ще більша гордість. Сини — це його продовження, його живі пам’ятники на цій землі. І саме в їхніх поглядах, у їхніх майбутніх вчинках Андрій продовжує свій рух уперед, який так жорстоко зупинили ворожі осколки.
Держава належно оцінила подвиг захисника. Указом Президента України від 16 січня 2016 року Андрій Петрович Тимощук був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Сьогодні його очі з портрета на Алеї Слави дивляться на нас, нагадуючи про ціну нашого мирного ранку. Схилімо голови в 11-ту річницю та згадаймо теплою молитвою того, хто віддав найцінніше за волю України. Бо поки ми пам’ятаємо Андрія, його міномет не замовкне в нашій пам’яті, а його подвиг світитиме дороговказом тим, хто продовжує тримати небо.
Вічна слава і світла пам’ять Герою!