Як не втратити себе у тривалій невизначеності: психологічна підтримка для родин полонених

 «Коли близька людина перебуває в полоні або зникла безвісти, життя ніби розривається на “до” і “після”. Зовнішньо все може виглядати як зазвичай, але всередині – глибока тривога, провина, очікування. У такому стані надзвичайно важливо зберігати опору на реальність і власну внутрішню рівновагу».

Ось, кілька порад від психологів:

 Контакт із реальністю.

Це не завжди просто. Часто з’являється бажання «прискорити час», «зробити щось негайно», аби наблизити момент повернення рідної людини. Проте, реальність така, що ситуація не змінюється за день чи тиждень. Усвідомлення цього – не капітуляція, а крок до психічної стійкості. Ви не можете контролювати хід подій, але можете навчитися жити в умовах невизначеності.

 Сфокусуйтеся на теперішньому.

Ставте собі запитання, які повертають вас у сьогодення:

«Чи є щось, що я можу зробити, щоб наблизити повернення близької людини?»

Якщо відповідь — ні, спробуйте інше:

«Що я можу зробити сьогодні, щоб момент зустрічі був теплішим, спокійнішим, більш підтримувальним для обох?»

Це може бути лист, якого ви ніколи не надішлете, маленька ініціатива у спільноті родин полонених, або просто догляд за собою, адже ви також важливі.

 Візьміть відповідальність за своє «тут і тепер».

Нагадуйте собі:

– що я зараз роблю?

– хто поруч зі мною?

– про кого потрібно подбати прямо зараз?

– які рішення я можу ухвалити сьогодні?

Ці прості кроки допомагають відновити відчуття контролю над власним життям. А саме воно — контроль над малим — стає внутрішньою опорою, коли велике — невідоме.

 Не відмовляйтесь від радості.

Багато людей з подібним досвідом почуваються винними, коли сміються, відпочивають або навіть дозволяють собі спокій. Але важливо розрізняти: ви не зраджуєте свою любов, коли продовжуєте жити. Навпаки, зберігаючи внутрішній ресурс, ви зберігаєте можливість підтримувати і чекати.

Спробуйте поставити собі запитання:

«Чи зміниться ситуація, якщо я не піду в кіно або перестану зустрічатися з друзями?»

Чесна відповідь часто допомагає зняти тягар провини.

 Практикуйте дихотомічне мислення.

Це вміння тримати в собі дві суперечливі думки одночасно.

– «Моя близька людина в полоні, але я все ще відчуваю її присутність»

– «Я маю надію, але мені потрібно жити тут і зараз»

Таке мислення дозволяє не знецінювати жодне з почуттів, а приймати їх як частину досвіду. Це допомагає не «застрягати» в крайностях — ані в повному запереченні, ані в повному відчаї.

 Пам’ятайте: ви не винні.

Невизначені втрати часто активують механізми самозвинувачення. Але важливо повторювати собі: не все у світі піддається нашому контролю. Те, що трапилося — наслідок воєнної реальності, не ваших дій. Часом страшні речі трапляються з хорошими людьми — не з вашої вини. І це правда, яку слід визнати, щоб дозволити собі далі жити.

 Знайдіть підтримку.

Ви не маєте бути з цим наодинці. Люди, які проходять схожий досвід, здатні зрозуміти вас з пів слова. Спільнота може стати не лише підтримкою, а й джерелом надії, адже деякі вже дочекалися своїх рідних. Психотерапія – це простір, де ви зможете проживати складні емоції, навчитися нових стратегій адаптації і зберегти зв’язок із собою.

Якщо ви або ваші близькі переживають стан невизначеної втрати, пам’ятайте: звернутись по допомогу — не слабкість, а сміливість. Жити, попри біль, – це також форма спротиву.

« повернутися